Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Розділ 45

ФЕЛІКС

Кілька днів уже виношую в собі думку про необхідність терміново порозумітися з батьком. Він має знати, що наші стосунки з Поліною змінилися. І я не можу не поставити його до відома про такий щасливий розвиток подій.

Усе, якось не складається. Вдома, у присутності Юлі й Поліни, не доречно. Сумніваюся, що зможу бути повністю відвертим і не боятися, що хтось втрутиться і я не зможу виговоритися. Обов'язково щось завадить.

Хочеться зізнатися, щоб для нього і для Юлі не було несподіванкою зміни в нашій поведінці. Мені не терпиться її обіймати і дати волю своєму природному потягу до дівчини, не ховаючись і не ховаючись по кутах.

Телефоную йому на мобільний неодноразово. То він слухавку не бере, а якщо бере, то виявляється по горло зайнятим і обіцяє вислухати мене ввечері, вдома. Якщо я все вирішив уже, до чого тягнути? Рішення свого я не зміню. Я його вистраждав. Любити когось так, як я люблю свою борсучиху, я не уявляю, щоб зміг. Навіть і через сто років. А отже, приховувати немає сенсу: вона - моя жінка, назавжди. Подобається це батькові чи ні.

Нарешті, сьогодні, тато передзвонює мені на мобільний і пропонує зустрітися в кафе, неподалік від його офісу, на нейтральній території.

Ми розташовуємося за невеликим столиком, у затишному закутку, біля вікна. Сідаємо навпроти один одного, розмова буде відвертою, і я хочу бачити його першу і найважливішу для мене реакцію на моє зізнання.

- Тату, розмова буде серйозна. Одразу, хочу попросити тебе поставитися з розумінням, гаразд?

- Феліксе, - батько починає хмуритися. - Не лякай мене. Викладай, що сталося?

- Тільки не гнівайся і не рубай з плеча, - моя рішучість кудись зникає, коли я бачу перед собою його стурбовані очі. Скільки готувався до цього моменту, а як дійшло до справи, то починаю нітитися. Здавалося, все має бути так просто. Зустрілися, вислухали один одного, обмінялися думками. Адже я впевнений у собі, як ніколи

- Не муч, розповідай - підтискає губи батько. - Що ти накоїв ?

- Батьку, облиш - зітхаю я. - Просто я маю тобі повідомити. І, будь ласка, зрозумій правильно. Ми з Поліною полюбили одне одного, - слова, що довго нудилися в моїй свідомості, самі рвуться назовні, навіть не встигаю збагнути, а вони вже виявляються вимовленими вголос. - Я кохаю Поліну, - повторюю я ще раз і в мене виникає непереборне бажання повторювати цю фразу раз за разом. Я навіть уявити собі не міг, яке це мені задоволення приносить. Мені хочеться кричати про це на всю міць свого голосу. І плювати на все і вся.

 - Це перше твоє таке почуття, синку. Ти впевнений? - помітно, як батько зважує кожне слово, перш ніж вимовити вголос.

 - Так. Можеш не сумніватися, - я сміливо дивлюся прямо в його очі.

 - Зрозумій правильно. Я, звісно, радий за тебе, тьху, за вас. Але було б дивно, якби я, знаючи всю передісторію ваших стосунків, не ставив тобі запитань і не сумнівався. Раптом, ти помиляєшся і тобі тільки здається, що це кохання.

- Це в минулому. Сумніви залишилися в минулому і я не помиляюся. Навпаки, я впевнений, як ніколи

- А тепер, що так різко все змінилося?

- Тепер ми зрозуміли, що нас невблаганно тягне одне до одного.

- Зрозумій, у вашому віці гормони розбурхують ще й як.

- Ось саме, гормони. Проти гормонів не попреш,- погоджуюся, киваючи головою на підтвердження. - Я дав собі обіцянку не торкатися до неї, принаймні доки нам обом не виповниться по вісімнадцять, до повноліття і доки вона сама не стане до цього готовою. У нас нічого не було, тату, і поки що не буде.

Батько дуже уважно дивиться на мене. Не можна  не помітити, які суперечливі почуття викликають у нього мої зізнання.

- Я обіцяв тобі не ображати її, так, я пам'ятаю, і я дотримаю свого слова - продовжую я. - Але ми закохалися одне в одного, і вам доведеться це прийняти.

 - У тебе хвороблива тяга до цієї дівчинки і навіть якась одержимість. Я давно натякав тобі, що ти маєш переосмислити свою поведінку. Мені так не хочеться, щоб ти помилився, синку.

 - Ну тату, ти, як ніхто інший знаєш, як довго я йшов до того, щоб розібратися. Я так мучився, не розуміючи, що зі мною відбувається. Нарешті, зрозумів, що причина всьому - моє перше кохання, моє щире кохання до неї.

- Це прекрасне почуття. Перше кохання... І я дуже радий, що ця дівчинка перетворює тебе на чоловіка, - ти більше не ховаєшся від своїх почуттів.

 - Отже, ти мене розумієш? - з надією заглядаю в його очі.

- Так, синку. Але, ви такі молоді. І що далі, Феліксе? Скоро її дідусь одужає і вийде з лікарні. Вона повернеться додому. І вам обом потрібно думати про вступ до вузу й здобуття професії, - батько повертає мене до нагальних проблем. - Треба заздалегідь дбати про твердий грунт під ногами.

- От і чудово, - відповідаю я. - Крім старенького, хворого дідуся, який сам потребує допомоги, у Поліни нікого немає. Вона може розраховувати тільки на свої сили. Значить, я і є той, хто повинен про неї подбати. Ми з нею тепер одне ціле. Запам'ятай це.

- Сину, ти розумієш, яку відповідальність на себе береш? 

- Я не бачу проблеми. Нам із Поліною виповниться вісімнадцять і ми зможемо жити разом і вчитися.  Поки не здобудемо освіту, не будемо заводити дітей.  

- Ти не так мене зрозумів. Поліна мені подобається, гарна, мила дівчина. Та про таку для свого сина можна тільки мріяти. Ти, Феліксе, найдорожче, що є в мене в житті. Й я дуже задоволений. І врешті-решт, це твоє життя й приймати рішення тобі. Я радий, що ти навчився нарешті сам розставляти пріоритети. Я пишаюся тобою, синку. А допомогти коханій жінці, нехай вона ще така сама дитина, як і ти, на мій погляд, - дуже благородно. Взагалі, це вчинок чоловіка, Феліксе. Бери свою дівчинку, бережи її й більше не ображай. А  навчання та інше... Розберемося.

- Спасибі, тату, - я насилу ковтаю клубок, що стає у горлі, щоб вимовити слова подяки у відповідь. Я почув від батька слова, про які мріяв. Він мене розуміє, як мужик мужика і він мною... пишається. Я його тепер поважаю ще більше. - Я тебе люблю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍