Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

доволі крихкий. Ґланцівська сталь легша та зберігає форму.

Він змірив мене поглядом.

— Молодий пан може за бажання стати на заглибину футляра й не роздушити її, — його вуста злегка стиснулись, і він поглянув на мої ноги. — Хоча волів би, щоб ви цього не робили.

Він знову повернув футляр правильним боком угору.

— Мушу сказати, що це, либонь, найчудовіший футляр, який я виготовив за двадцять років, — посунув його через прилавок до мене. — Сподіваюся, він вас задовольнить.

Мені відібрало мову. Рідкість. Я простягнув руку і провів нею по шкірі. Вона була тепла і гладенька. Я торкнувся сталевого кільця, до якого слід було прикріпити ремінець для плеча. Поглянув на Денну, яка ледь не танцювала від задоволення.

Денна радо ступила вперед.

— Оце найкраще, — сказала вона й розстебнула застібки з такою знайомою легкістю, що було зрозуміло: вона вже таке робила. Вона зняла кришку й потицяла всередину пальчиком. — Оббивка влаштована так, щоб її можна було виймати і ставити наново. Тож хай яка лютня в тебе буде в майбутньому, футляр однаково підходитиме.

— А ще поглянь! — вона натиснула на оксамит там, де було місце для грифа, крутнула пальцями, а тоді різко відкрилася кришка, під якою виявилася схованка. Денна всміхнулася знову. — Це теж була моя ідея. Наче таємна кишенька.

— Тіло Господнє, Денно, — проказав я. — Це ж, певно, обійшлося тобі в цілий статок.

— Ну, знаєш, — мовила вона з демонстративною скромністю, — я мала невеличкі заощадження.

Я провів рукою зсередини, торкаючись оксамиту.

— Денно, я серйозно. Цей футляр, напевно, коштує стільки ж, скільки й моя лютня… — я поступово замовк, а мій шлунок нудотно скрутився. Лютня, якої я вже навіть не маю.

— Дозвольте зауважити, пане, — сказав чоловік за прилавком. — Якщо лютня у вас не зі щирого срібла, цей футляр, мабуть, коштує набагато більше.

Я знову провів руками по кришці. Мені ставало дедалі гірше. Я не міг вигадати, що сказати, — ні словечка. Як я міг сказати Денні, що хтось украв мою лютню, після того як вона так поморочилася з цим прекрасним дарунком для мене?

Денна захоплено всміхнулася.

— Перевірмо, як туди ляже твоя лютня!

Вона зробила знак рукою, і чоловік за прилавком дістав мою лютню й поклав її у футляр. Той сів на неї впритул, як рукавичка.

Я заплакав.

***

— Боже, мені аж соромно, — сказав я й висякався.

Денна злегка торкнулася моєї руки та вже втретє повторила:

— Дуже прошу, вибач.

Ми сиділи на узбіччі поряд із маленькою майстернею. Розплакатися перед Денною — це вже було кепсько. Я хотів опанувати себе так, щоб на мене не витріщався ще й майстер.

— Я просто хотіла, щоб футляр нормально підійшов, — сказала Денна. Личко в неї було вражене. — Лишила записку. Ти мав прийти на вечерю, щоб я могла тебе здивувати. Ти навіть не мав знати, що лютня зникла.

— То пусте, — запевнив я.

— Та явно ж не пусте, — заперечила Денна. В очах у неї забриніли сльози. — Коли ти не прийшов, я не знала, що й робити. Учора шукала тебе повсюди. Стукала у двері до тебе, але ти не відповідав, — вона опустила погляд на свої ноги. — Вічно не можу знайти тебе, коли йду шукати.

— Денно, — проказав я, — все гаразд.

Вона енергійно замотала головою, вперто не дивлячись на мене, а по її щоках полилися сльози.

— Не гаразд. Я мала знати. Ти ж обіймаєш її, наче свою маленьку дитину. Якби хтось у моєму житті дивився на мене так, як ти на цю лютню, я…

У Денни урвався голос, і вона важко ковтнула, а тоді з неї знову полилися слова.

— Я знала, що вона — найважливіше у твоєму житті. Тому й хотіла роздобути тобі безпечне вмістилище для неї. Просто не думала, що це буде так… — Денна ще раз ковтнула і стиснула кулаки. Її тіло було таке напружене, що вона мало не тремтіла. — Боже. Я така дурна! Ніколи не думаю. Вічно таке роблю. Все псую.

Волосся в Денни попадало обабіч обличчя, тож я не бачив його виразу.

— Що зі мною таке?! — тихим сердитим голосом запитала вона. — Чому я така ідіотка? Чому не можу за все життя хоч щось зробити правильно?

— Денно, — вимушено урвав її я, бо вона майже не давала собі відсапатися. Поклав долоню їй на руку, і вона заціпеніла. — Денно, ти просто не могла знати, — втрутився я. — Як давно ти граєш? Місяць? Ти коли-небудь узагалі мала власний інструмент?

Вона хитнула головою. Її лице досі ховалося за волоссям.

— У мене була та ліра, — тихо промовила Денна. — Але всього кілька днів, до пожежі, — вона нарешті підвела погляд. Її лице виражало відверте горе. Очі й ніс були червоними. — Це відбувається постійно. Я намагаюся зробити щось хороше, але все плутається, — вона кинула на мене страдницький погляд. — Ти не знаєш, як воно.

Я розсміявся. Посміятися знову було надзвичайно приємно. Сміх виринув із глибини моїх нутрощів і вирвався з горла, наче ноти із золотого рога. Уже цей сміх був вартий трьох гарячих обідів і двадцяти годин сну.

— Я чудово знаю, як воно, — запевнив я, відчуваючи синці на колінах і не загоєні до кінця шрами, що тягнулися на спині. Замислився, чи не розповісти Денні, яку катавасію я влаштував, повертаючи її перстень. А тоді вирішив, що моя оповідь про те, як Емброуз намагається мене вбити, навряд чи покращить її настрій. — Денно, я король добрих ідей, які йдуть шкереберть.

Тут вона всміхнулася, шморгнула носом і потерла очі рукавом.

— Ми чудова парочка плаксивих ідіотів, авжеж?

— Так, — погодився я.

— Вибач, — повторила вона, і її усмішка померкла. — Я просто хотіла зробити для тебе щось добре. Але в мене таке не ­виходить.

Я взявся обома руками за руку Денни й поцілував її.

— Денно, — абсолютно чесно сказав я, — це — найбільше добро, яке хто-небудь зробив мені за все життя.

Вона неделікатно пирхнула.

— Щира правда, — запевнив я. — Ти мій блискучий гріш на узбіччі. Ти дорожча за сіль чи місяць під час тривалого нічного переходу. Ти солодке вино у мене в роті, пісня в моїй горлянці та сміх у моєму серці.

У Денни зарум’янилися щоки, та я, геть не збентежившись, продовжував.

— Ти надто хороша для мене, — сказав я. — Ти розкіш, якої я не можу собі дозволити. І попри це наполягаю: піди сього­дні зі мною. Я замовлю тобі вечерю й годинами розводити­муся про те, який ти безмежний і чудовий пейзаж.

Я підвівся й зіп’яв її на ноги.

— Я гратиму тобі. Співатиму тобі пісень. Хай решта світу не торкається нас до вечора, — і схилив голову, показуючи, що це — запитання.

Денна скривила рота.

— Звучить гарно, — визнала вона. — Я хотіла б утекти від світу до вечора.

***

Кілька годин по тому я бадьорим кроком ішов назад до Університету. Насвистував. Співав. Лютня в мене на плечі була легка, як поцілунок. Сонце було тепле й заспокійливе. Вітерець — прохолодний.

Життя починало