Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

37

Ми вийшли з будинку, і майже одразу перед нами загальмувала машина Олега. Він вискочив, швидко обійшов авто і відчинив дверцята.

— Сідай, Олено, обережно.

Я допомогла їй влаштуватися на сидінні, а сама сіла поруч. Олег різко натиснув на газ, і ми помчали до лікарні.

Олена намагалася дихати рівно, але я бачила, як вона стискає руки, стримуючи біль.

— Зараз все буде добре, ще трохи, — заспокоювала я її.

Олег скосив на нас погляд через дзеркало заднього виду.

— Вже зателефонував до лікарні, нас чекають.

Я з вдячністю глянула на нього. В такі моменти я ще більше цінувала, що він поруч.

Коли ми під’їхали до приймального відділення, лікарі вже стояли біля входу. Олег допоміг Олені вибратися з машини, і її одразу взяли на каталку.

— Ви з нею? — запитала медсестра, дивлячись на мене.

Олена злякано схопила мене за руку.

— Будь ласка, залишайся…

Я стиснула її пальці й кивнула.

— Я з тобою.

Олег легенько торкнувся мого плеча.

— Я зачекаю тут. Якщо щось потрібно — одразу телефонуй.

Я вдячно стиснула його руку, а потім швидко рушила за лікарями, не відпускаючи Олену.

Вона глибоко дихала, намагаючись триматися, але її очі світилися страхом.

— Все добре, ти справишся, — прошепотіла я.

Вона стиснула мою руку міцніше.

— Дякую, Настю…

Лікарі швидко оглянули Олену й повели її в пологове відділення. Я залишилася в коридорі, нервово стискаючи пальці.

Через кілька хвилин вийшла медсестра.

— Ви можете зачекати тут або піти випити чаю. Пологи тільки починаються, це може тривати деякий час.

Я кивнула, але йти не збиралася. Дістала телефон і написала Олегу:

"Все добре, пологи почалися. Чекаю тут."

Майже одразу прийшла відповідь:

"Я поруч. Якщо щось потрібно – скажи."

Це трохи мене заспокоїло.

Минуло ще кілька годин. Я ходила коридором, пила чай із автомата, кілька разів говорила з лікарями. Олена була сильно виснажена, але все йшло добре.

Нарешті, близько третьої ночі, почувся тихий, але впевнений дитячий плач.

Я завмерла.

Через хвилину вийшла лікарка й усміхнулася.

— Вітаю, у вашої подруги народився хлопчик.

Я видихнула, відчуваючи, як на очі навертаються сльози радості.

— Можна до неї?

— Зараз приведемо її в порядок, трохи відпочине — і можна буде навідати.

Я одразу написала Олегу.

"Все добре! Вона народила хлопчика!"

"Я вже їду по тебе."

Відчуття полегшення й радості переповнило мене. Я була щаслива, що залишилася поруч.

Я тихенько відчинила двері й зайшла до палати. Олена виглядала втомленою, але щасливою. Вона тримала маленький згорнутий у ковдрочку клубочок.

— Вітаю, мамо! — усміхнулася я, підходячи ближче.

Олена підняла на мене очі, в яких блищали сльози щастя.

— Дякую, що була поруч, Настю. Це так багато значить для мене.

Я обережно сіла на край ліжка й подивилася на малюка.

— Він такий гарненький! Уже придумала ім'я?

Олена кивнула.

— Так. Назар.

— Гарне ім’я, — щиро сказала я.

Я простягнула руку й легенько торкнулася крихітної ручки малюка.

— Привіт, Назарчику, — прошепотіла я.

Олена усміхнулася й притиснула сина ближче до себе.

— Скоро й ти будеш тримати свою дитину на руках. Це неймовірне відчуття, Настю.

Я відчула, як тепло розливається по моїй душі.

— Я вже з нетерпінням чекаю цього дня, — відповіла я, ніжно погладжуючи свій живіт.

Ми ще трохи поговорили, і я пообіцяла навідувати її щодня. Коли виходила з палати, серце билося радісно й хвилююче. Скоро і в мене буде цей особливий момент — перша зустріч із моєю дитиною.

Я вийшла з лікарні, глибоко вдихнувши свіже повітря. Сонце лагідно торкалося мого обличчя, ніби теж вітало маленького Назарчика з народженням.

На парковці я одразу побачила знайому машину. Олег стояв, спершись на капот, і, побачивши мене, тепло усміхнувся.

— Ну як вона? — запитав, коли я підійшла ближче.

— Щаслива. Втомлена, але така світла, — я зітхнула, все ще перебуваючи під враженням. — А малюк такий крихітний… Але вже такий важливий.

Олег обійняв мене, м’яко провівши рукою по моїй спині.

— Скоро й ми будемо тримати на руках нашу дитину.

Я кивнула й торкнулася свого живота.

— Так. І мені здається, я тепер ще більше чекаю на цей момент.

Олег нахилився й поцілував мене в чоло.

— Головне, що ми разом.

Я усміхнулася й обережно притулилася до нього.

— Давай поїдемо додому, — запропонувала я.

Олег відчинив дверцята машини, допоміг мені сісти, а потім сам зайняв місце водія.

Коли ми виїхали з парковки, я подивилася у вікно й подумала, що це один із тих днів, які хочеться запам’ятати назавжди.

Я повернула голову до Олега, спостерігаючи, як він зосереджено веде машину. Сонце вже почало сідати, забарвлюючи небо в ніжно-рожеві відтінки.

— Олеже, — тихо сказала я.

— Мм? — Він швидко глянув на мене й знову перевів погляд на дорогу.

— Ти вже думав, як ми назвемо нашу дитину?

Він усміхнувся й на мить поклав руку на мою долоню.

— Думав. Але хотів почути, яке ім’я подобається тобі.

Я замислилася.

— Якщо хлопчик… мені подобається Артем. А якщо дівчинка… може, Софія?

Олег кивнув.

— Красиві імена. Артем — сильне, впевнене. А Софія… це ім’я якось одразу асоціюється з ніжністю.

— Тобі подобається?

Він знову подивився на мене, і в його очах було стільки тепла.

— Подобається. Але знаєш, яке ім’я для мене найкраще?

— Яке?

— Те, яке ти вибереш. Бо ця дитина — частинка тебе.

Я відчула, як всередині розтікається тепло.

— Ми оберемо разом, — сказала я, злегка стиснувши його руку.

— Разом, — погодився він, і в його голосі було стільки любові, що мені здалося, ніби цей момент я запам’ятаю на все життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍