Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

насилу згадував слова російською. Українська їх витіснила. На початку розмови Зеленський забув російське слово «розуміти», перепросив, виправився — і за кілька секунд знов перейшов на українську.

Перше запитання в нашому інтерв’ю поставив він. Хотів з’ясувати мету розмови, її користь для України.

— Що ви хочете донести людям?

Не встиг я й рота розтулити, як президент вже запропонував відповідь:

— Дуже важливо, щоб світ точно зрозумів, що саме відбувається. Мені особисто йдеться не про те, щоб викликати в людей у світі сильніші емоції.

Він не збирався згущувати барви чи маніпулювати.

— Ми просто хочемо правди, — сказав. — Що краще люди бачитимуть реальність, то краще будуть усвідомлювати, що ця війна точиться не десь далеко. Вона поруч.

Далі Зеленський захотів дізнатися про моїх читачів — наче я мав якесь уявлення про те, як вони колективно переживають війну.

— Як думаєте, чи відчуває американська авдиторія такий самий біль, що й ви тут? — запитав він. — Такий самий, що й ми?

Я відповів, що в цьому не певен. Останні тиждень-два увага світу слабшала. Інші події витісняли Україну з перших шпальт, а провідні телеканали не зациклювалися на війні так, як у березні.

— Я теж так відчуваю, — сказав президент і озирнувся на помічників, немов вони щойно це обговорювали. — Це лише питання часу. На жаль, нашу війну сприймають через великі соціальні мережі. Бачать війну в інстаграмі. Набридне — прогортають. Багато крові, багато емоцій, людей таке втомлює. Для них це джерело розваг, яке, на жаль, забрало багато життів, і коли людям набридне дивитися одні й ті самі картинки, одну й ту саму кров одного й того самого народу, дехто захоче відвернутися.

Вид розваги? Доволі жорстке припущення про те, як люди відчувають цю трагедію — нехай навіть бачать її лише на екранах. Утім, саме так Зеленський уявляв свою авдиторію — і мою теж. Вважав, що його мета — зацікавити цих людей, розплющити їм очі та помістити перед ними ту картину війни, яку він хотів показати. Моя робота була йому корисна як засіб досягнення цієї мети. Він замовк і прокашлявся; усвідомив, що, навчаючи мене моєї роботи, мабуть, перетнув межу. А тоді продовжив у такому ж дусі:

— Вибачте за мої слова, але, гадаю, мета журналістики, медіа — робити так, щоб людям це не набридало, — сказав Зеленський, маючи на увазі історії про війну. — Коли їм набридає, настає втома, а втома призводить до втрати інтересу. Для нашої країни це означає втрату підтримки.

Прямота Зеленського заслуговувала на похвалу. За всі роки, що я писав репортажі про Україну, жоден політик не був настільки відвертий щодо мотивів розмови зі мною. Вони не мали нічого спільного з його марнославством, а тим паче з моєю чарівністю. Президент не хотів роз’яснювати історичні факти чи інформувати читачів щодо своїх планів. Ні, правда була простішою і потворнішою. Життя його народу залежало від здатності Зеленського утримувати увагу світу на Україні. Аби його нація вижила, американцям і європейцям не можна дозволяти нудьгувати та перемикати канал. Президент вважав це частиною своєї місії — можливо, найважливішою частиною. В історії воєн це не унікальний випадок. Чимало лідерів із ранку до вечора благають світ звернути увагу на страждання їхнього народу та допомогти. Найчастіше їх ігнорують. Іноді світ починає цікавитися лише тоді, коли вже запізно, коли бійню закінчено і настав час думати про трибунали чи комісії з правди та примирення. Зеленський навіть не першим серед лідерів України стикнувся із цією проблемою. Попереднику Зеленського також довелося вивозити війну на гастролі політичними сценами світу — як-от 2018 року, коли Порошенко розмахував пошарпаним європейським прапором перед напівпорожньою залою на Мюнхенській конференції з безпеки.

Тепер настала черга Зеленського, і він геть не соромився й не уникав цього аспекту своєї роботи. Знав, що має до цього талант, і розумів — на новій фазі війни, про яку він оголосив учора ввечері, Україна потребує уваги світу як ніколи. На Донбасі росіяни мали відчутну перевагу. Вони могли випускати у десять-двадцять разів більше снарядів, ніж українці. Битва буде тривалою та кровопролитною, її мета не лише зламати рішучість України, а й виснажити її західних союзників.

— У певних місцях на сході — просто божевілля, — поділився зі мною Зеленський. — Справжній жах у плані частоти обстрілів, сили артилерійського вогню та втрат.

Зранку генерали попередили, що треба готуватися до повномасштабної битви на сході.

— Кажуть, битв такого масштабу на території України ми ще не бачили. Якщо вистоїмо, для нас це буде вирішальний момент. Переломний.

Наступні кілька тижнів доведуть його слушність. Наприкінці квітня на Донбасі сили росіян перевершуватимуть українські щонайменше втричі, лише в цьому регіоні ворог зосередить шістдесят тисяч військових. Контратака українців в районі Ізюма зупинила просування росіян на південь і не дала їм створити котел на Донбасі. Коли загарбники вдавалися до того самого маневру на меншій території, українці проривалися знову і знову. Під час однієї битви українська артилерія знищила цілу російську бригаду, яка намагалася переправитися через річку на Донбасі: за оцінками, вбили близько п’ятисот ворогів та знищили безліч російських бойових машин[274]. Число вбитих скоро сягнуло масштабів, яких Європа не бачила із часів Другої світової війни. Наприкінці травня Зеленський повідомив, що на Донбасі щодня гине до сотні українських бійців — і близько п’яти сотень зазнає поранень[275]. Втрати російської сторони оцінювали ще вище.

Однак переломний момент залишався недосяжним. Попри те, що росіянам не вдалося досягти значних успіхів або оточити великі формування українських військ, вони зберігали суттєву перевагу в живій силі та вогневій потужності, і це дозволяло їм сунути вперед кілометр за кілометром, обстрілювати з артилерії цілі міста, а потім наступати на них танками й механізованою піхотою. Йосип Сталін колись назвав артилерію богом сучасної війни, а на Донбасі вона стала рушієм російської стратегії. Єдиним способом зрівняти сили міг би стати масовий притік зброї з-за кордону. Без неї Україна не мала шансів утримати свої позиції на сході.

РОЗДІЛ 18. НА ПОВЕРХНІ ЗЕМЛІ

Наприкінці квітня, майже за тиждень після нашого інтерв’ю, Зеленського відвідали двоє американських посадовців, чия підтримка змінить хід війни. Державний секретар США Ентоні Блінкен і міністр оборони США Ллойд Остін намагалися тримати плани подорожі в таємниці, доки їхній потяг не прибуде на центральний вокзал Києва. Однак Зеленський оголосив про їхній приїзд за день до того, напередодні православного Великодня.

— Ми очікуємо на конкретні речі, — сказав президент на пресконференції, яку дав на найближчій до Офісу