Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

74. Небезпечна гармонія

Весна здавалася надто яскравою після приїзду Олени. Дні були прозорі, небо — чисте, все навколо розквітало. Але всередині філармонії — ніби загусло повітря. Воно не було холодним чи ворожим. Просто… не рухалось.

Марта відчувала, як дрібні деталі почали змінюватися. Андрій став мовчазнішим. Проводив більше часу в кабінеті. Довше дивився у вікно. Більше писав. Але рідше торкався її руки, коли проходив повз.

Вони не сварились. Не кричали. Але гармонія між ними — наче стала... небезпечною.

Бо вона була надто точна. Надто контрольована. Без простору для імпровізації.

Марта одного вечора грала нову п’єсу для учнів. Андрій сидів у залі, але не дивився. Лише щось нотував у блокноті.

Після заняття вона не витримала:

— Ти тут, але тебе ніби немає.

— Я поруч.

— Ні, ти поруч фізично. Але твої думки — з кимось іншим. Зі старими фразами, з недописаними творами, з...

— З Оленою?

Він не підвищив голос. І не знизив. Просто поставив крапку в повітрі.

— Можливо, — зітхнула вона. — Але справа не в імені. А в тому, що ми більше не звучимо разом.

— Ми ж не можемо бути в унісоні щодня.

— Але ми мали звучати — щиро.

Це був не конфлікт. Це була спроба зрозуміти, чи можна зберегти музику там, де зникає синхрон.

Він сів поруч.

— Я злякався, — зізнався. — Її приїзд. Твій успіх. Усе — надто швидко. І я… я не хочу загубити себе в тому, чим ми стали.

— А я не хочу, щоб ми загубили нас.

Він довго мовчав. Потім витяг нотний зошит і відкрив одну з останніх сторінок.

— Це — дует. Але не для сцени. А для нас. Я починаю. Але ти — завершуєш.

Він простягнув їй аркуш.

Вона не усміхнулась. Лише кивнула. Сіла за рояль. І заграла — не за нотами, а як відчувала. Не боячись дисонансів. Не шукаючи згоди в кожному такті.

І щось у повітрі зрушилося. Гармонія — стала живою. Небезпечною. Але справжньою.

Бо іноді музика не має бути бездоганною. Вона має бути чесною.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍