Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Тепер він не міг нічого змінити, та й ніхто не міг. День було втрачено.

— Захищайте принца, — пробурмотів він.

— Що?

Вест заходився нишпорити по землі, перебираючи розкидане сміття та перекочуючи тіла брудними руками. На нього пильно дивився гонець із розітнутим ізбоку обличчям, із якого звисала кривава каша. Вест виблював, прикрив рота й поповз навкарачки до наступного трупа. То був один зі штабних офіцерів принца, чиє обличчя й досі виражало легкий подив. Важкий золотий позумент на його формі був розрізаний занехаяним мечем, який йому встромили в живіт.

— Що ви в біса робите?! — пролунав грубий голос Пайка. — На це немає часу!

Засуджений роздобув десь сокиру. Важку північну сокиру зі скривавленим лезом. Швидше за все, дозволяти злочинцеві брати таку зброю було нерозважливо, та у Веста були інші турботи.

— Ми повинні знайти принца Ладіслу!

— Нахрін його! — процідила Катіль. — Ходімо!

Вест скинув із себе її руку, подибав до купи зламаних скринь і знову стер з ока кров. Десь тут.

Ладісла стояв десь поряд...

— Ні, благаю вас, ні! — заверещав голос.

Спадкоємець престолу Союзу лежав на спині у виямку в землі, наполовину закритий понівеченим трупом одного зі своїх охоронців. Очі він замружив, руки схрестив перед обличчям, а його біла форма була заляпана червоною кров’ю та вкрита чорною багнюкою.

— Вам дадуть викуп! — пропхинькав він. — Викуп! Більший, ніж ви можете уявити.

З-поміж його пальців визирнуло одне око. Він схопив Веста за руку.

— Полковнику Вест! Це ви? Ви живі!

Часу на люб’язності не було.

— Ваша високосте, нам треба йти!

— Йти? — промимрив Ладісла. На його обличчі тягнулися сліди від сліз. — Але ж ви, звичайно... ви ж не хочете сказати... ми перемогли?

Вест мало не відкусив собі язика. Дивно було, що це завдання випало йому, але він мав урятувати принца. Може, цей марнославний нікчемний ідіот і не заслуговував на порятунок, але це нічого не змінювало. Вест мав зробити це заради самого себе, а не заради Ладісли. Його обов’язком як підданого було врятувати свого майбутнього короля, як вояка — врятувати свого генерала, як людини — врятувати іншу людину. Тепер він міг зробити лише це.

— Ви спадкоємець престолу, і пощадити вас неможливо.

Вест сягнув униз і взяв принца за лікоть.

Ладісла завовтузився з паском.

— Я загубив десь шпагу...

— У нас немає часу!

Вест зіп’яв його на ноги, цілком готовий понести його, якщо так буде треба. Кинувся крізь туман із двома засудженими за спиною.

— Ви впевнені, що це правильний шлях? — буркнув Пайк.

— Я впевнений.

Він був аж ніяк не впевнений. Туман став як ніколи густий. Через біль у голові та кров, що текла в око, йому стало важко зосередитися. Звідусіль неначе долинали звуки бою — дзенькіт і брязкіт металу, стогони, завивання та люті крики, — що відлунювали в тумані та здавалися то далекими, то страхітливо близькими. Маячили, рухалися та пливли силуети, нечіткі загрозливі обриси, просто за межами поля зору плавали тіні. З туману неначе вийшов якийсь вершник, і Вест, охнувши, підняв меч. Закрутилися хмари. То був усього-на-всього віз, навантажений барилами; перед ним завмерли мули, а візник, у якого стирчав зі спини зламаний спис, розтягнувся поблизу.

— Сюди, — прошепотів Вест і прожогом кинувся до нього, старанно припадаючи до землі.

Вози — це добре. Вози — це обоз, запаси, їжа та хірурги. Вози свідчили про те, що вони прямують до виходу з долини чи принаймні геть від фронту, якщо фронт іще існував. Вест на мить замислився. Вози — це погано. Вози — це грабунок. Північани злетяться на них, як мухи на мед, жадаючи здобичі. Він тицьнув рукою кудись у туман, геть від порожніх возів, розбитих барил, перекинутих ящиків, а інші пішли за ним — тихо, тільки чвакаючи підошвами та хрипко дихаючи.

Вони сунули вперед відкритою місцевістю по брудних заростях мокрої трави, мало-помалу підіймаючись. Інші один за одним проходили повз нього, а він махав їм рукою, наказуючи йти далі. Вони могли врятуватися, лише продовжуючи рухатись, але кожен крок давався важче за попередній. Кров із рани на голові текла цівкою в нього під волоссям і стікала зі скроні. Біль у голові не вщухав, а, навпаки, посилювався. Він відчував слабкість, нудоту, жахливе запаморочення. Зігнувшись навпіл і ледве тримаючись на ногах, він учепився в руків’я важкого меча так, наче той допомагав йому не впасти.

— Тримаєтеся? — запитала Катіль.

Він спромігся буркнути їй:

— Не зупиняйся!

Він чув стукіт копит, а може, думав, що його чує. Його вів уперед страх і тільки страх. Він бачив, як попереду сунуть далі інші. Значно випереджав усіх принц Ладісла, наступним був Пайк, а просто перед ним ішла Катіль, озираючись через плече. Крізь туман, що розсіювався, він побачив скупчення дерев. Зосередився на їхніх примарних силуетах і подався до них, незграбно полізши схилом і хрипко дихаючи.

Він почув голос Катіль.

— Ні.

Коли він повернувся, йому до горла підступив жах. Неподалік від них він побачив силует вершника.

— Біжіть до дерев! — видихнув він.

Вона й не ворухнулася, тому він схопив її за руку та штовхнув уперед, при цьому впавши долілиць у багнюку. Перекотився, незграбно підвівся, пошкандибав схилом по діагоналі, геть від неї, геть від дерев, геть від безпеки. У нього на очах вималювалася постать північанина, що виїхав із туману. Той уже побачив Веста й поскакав до нього учвал, опустивши спис.

Вест, хоча йому пекло ноги, продовжував повзти боком, із останніх сил відводячи вершника геть. Ладісла вже опинився серед дерев. Пайк тільки ховався в кущах. Катіль востаннє озирнулася через плече й пішла за ним. Далі Вест іти вже не зміг. Він зупинився, пригнувшись, на схилі пагорба, надто втомлений, щоб бодай випростатись, а тим паче — битись, і почав стежити за наближенням північанина. На наконечнику його списа виблискувало сонце, що прорвалося крізь хмари. Вест гадки не мав, що робитиме, коли вершник прийде. Хіба що помре.

Тоді вершник піднявся в сідлі та обмацав собі бік. Там стирчали пера. Сірі пера, що маяли на вітрі. Він коротко скрикнув. Припинив кричати й поглянув на Веста. У нього з шиї стирчав наконечник стріли. Вершник випустив із рук спис і повільно випав із сідла назад. Його кінь клусом проскакав повз нього, піднявся схилом, сповільнився,