Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

викоті, а пишно повишивані рукава маяли, як лебедині крила. Різнокольорові стрічки, попереплітані з садовими квітками та барвінком, короною лежали їй над чолом і падали їй ззаду на спину якоюсь розсипаною веселкою.

Поряд з нею йшов дід, що теж одразу впадав ув око. Сива чуприна відкинена йому назад. Червоне обличчя з навислими бровами, сивоусе, з западистими зморшками, виглядало по-старосвітському. Воно не було таке вже й древнє. Та як придивитися до глибоко поморщеного чола, до широких брів над видющими очима, колись такими бистрими, призвичаєними стежити за татарином у безлюдному степу, – то чимало-таки можна було нарахувати йому десятків. Старий ішов повагом, але від дівчини не відставав. Немов у задумі, ступав він по давньому-прадавньому камінню, вичовгуючи його підковами і, може, забираючи з собою останній слід написів з мовчазних і нікому не знаних намогильних плит, покладених у ряд із звичайними.

Парубок у синьому жупані і сам не завважив, як опинився біля діда та красуні, і вже хотів закинути їм яке слово, – коли це задзвонено в усі дзвони і люди, що були на подвір’ї, стиснулися коло дверей та й сунули всі до церкви. Парубок, проте, не одстав од старого та його супутниці і, поки правилася вечерня і богомольці побожно шептали молитви на всю церкву, він, може, вперше за все своє життя, не слухав церковної служби. Він дивився на красуню та на її стрічки; він не зводив очей з червоних її уст, що шепотіли молитви, з карих оченят, що дивилися на ікони неповинним дитячим поглядом. «Про що вона молиться? Хотів би я знати, що в неї на думці?… Та хоч би глянула на мене… Я з очей би, здається, пізнав її душу…»

І враз дівчина, немовби вгадавши його бажання, озирнулася; та як зустріла його обличчя, що в ньому, здається, кожна жилка говорила, – то й потупилася, і зашарілася не знати чого. Але її погляд пронизав душу парубкові, – він почув, як гаряча кров підступила йому до серця, а воно забилося так сильно, що він аж руку притис до грудей. «Оце ж то, – подумав він, – оце ж то, мабуть, та суджена, що її, покійна тітка говорили, ні городами не минеш, ні конем не об’їдеш! Ой, та як же гаряче на серці! Видко, правду люди кажуть, що як суджена, то одним поглядом кров запалить, одним усміхом розумну голову зробить дурною… Оце вона саме й є!» І він наважився будь-що-будь, а тільки кінчиться вечерня, розпитати старого, звідки вони і хто.

Та от уже кінець відправі. Народ висипав з церкви, гуде, як бджоли, вилітаючи з улика. Хто пішов додому, а хто зостався на подвір’ї. З тремтінням сердечним підійшов парубок до сивого діда, скинув перед ним шапку та й уклонився звичайненько. Старий і собі трохи вгору підсунув шапку і теж уклонився.

– А звідки ви, дядьку? – запитався парубок і мало не скрикнув з дива та радощів, почувши, що вони приїхали з містечка Вороніжа.

– Та я й сам з Вороніжа, – сказав він.

Старий прижмурив очі, приглядаючись до нього, і знизав плечима:

– Не знаю такого, далебі, не знаю.

– А я вас пізнав. Тільки що змінилися ви дуже! Та ви, здається, Петро Чайка?

– А так, Петро Чайка.

– А я, коли знаєте Нечипора Большака, так я його син.

– Он воно що. То-то дивлюся я, щось мені по знаку неначе… Як же мені та не знати Большака? Та ми з його батьком, тобто з дідом твоїм, вкупі козакували замолоду.

Тут земляки побралися за шапки та й ну цілуватися.

– Та де ж ти був, що я тебе давно не бачив? Здається, наш Вороніж не такий і великий, щоб нам ні разу й не зустрітися. Я тебе отаким тільки й пам’ятаю. Правда, живемо ми таки не близько, та я рідко й виходжу з пасіки.

– Я тільки що повернувся з дороги, – відповів Іван. – А то ж три роки підряд чумакував; забув, як там і хати стоять у вас у Вороніжі.

– Добре діло робиш, що до батьківського добра додаєш. Такий і твій дід покійний був. На місці, бувало, не всидить: то баштан держить, то дьоготь гонить, та все, було, клопочеться, щоб якось-то дітям більше придбати. Добрий був чоловік, царство йому небесне! Добра душа була! Ми таки хлібом-сіллю з ним знались.

– Так ви, дядьку, добре наш рід знаєте?

– Та старих я знав добре, а от з молодими мені не повелося. Инші часи настали. Батько твій, вибачай на тім слові, понура; ходить собі як вівця. З ним і горілка не п’ється; з ним і над чаркою заснеш скоріше, а не повеселішаєш. Ну, а до того опала мене біда, що про неї і в пісні співається:

Од Кракова до Чакова[32]

Всюди біда однакова.

Обидва мої сини повмирали, хазяйство прахом пішло. Треба було повернутися і туди й сюди, треба було і про невістку подбати, і про сирітку маленьку, що після меншого сина зосталась. Чи бачиш, яку викохав, а зосталася після батька двох літ.

Старий з самозадоволенням показав на дівчину, а вона почервоніла вся як калина і знизила очі, що з цікавістю дивилися були на парубка.

– Гарна внучка у вас, дядьку, – вимовив Іван, не подумавши, чи до речі він те сказав, і, щоб як-небудь поправитися, запитався скоріше, як її звати.

– Маруся, – відповів старий Чайка. – Марусю, що ж це ти, моя комашко, пісок лічиш, що й не глянеш на парубка? Ось поглянь, який молодець! Та годі тобі соромитись: це ж земляк наш. Ти вже ви йшла з-поміж тих, що в запічку сидять та через грубку на людей виглядають. Пора вже тобі і на світ показатися. Не в цю, так на ту осінь і незчуєшся, як до хати старости застукають.

Бідна дівчина як жар горіла від таких умовлянь, і на очі їй навернулися сльози. Іванові шкода стало соромливої землячки, і він, щоб на инше перейти, запитався в старого, коли вони думають їхати з Києва.

– Завтра після ранньої служби, – одказав старий. – А тепер іще зайдемо та купимо личманів та хрестиків на гостинці.

Поговорили ще трохи та й умовилися, щоб зустрітися завтра в монастирі, і пішли кожний у своїй потребі.

– Добрий парубок, – говорив старий Чайка, виходячи зі своєю онукою з монастиря. – Добрий! Я таких люблю. Очі в нього ясні; зразу видно, що й душа теж не чорна.

Онука не відповіла ні слова, хоч цілком з ним погоджувалась, а