Читати книгу - "Знаменитий детектив Блюмквіст"

Він збагнув, що мусить опанувати себе, коли хоче домогтися якогось успіху.

— Расмусе, я подарую тобі щось дуже гарне, як ти скажеш мені те, що я прошу, — лагідно мовив він. — Я подарую тобі парову машину.

— Парова машина в мене вже є, — відповів Расмус. — Човники з кори кращі.

Він тицьнув свого найкращого човника Петерсові під самий ніс.

— Ти колись бачив кращого човника, інженере Петерсе?

Потім почав совати його сюди й туди по покривалі. Це він плив до Америки, де мешкають індіянці.

— Коли я виросту, то стану індіянським ватажком і вбиватиму людей, — заявив Расмус. — Але жінок і дітей не вбиватиму.

Петерс нічого не сказав на таку сенсаційну заяву. Він силкувався бути спокійним і обмірковував, як спрямувати думки Расмуса в потрібне йому річище.

Човник із кори плив покривалом, ведений засмаглою, не дуже чистою дитячою ручкою.

— Ти кіднапер, — мовив Расмус, а його очі тим часом стежили за човником, що плив океаном, і думки також були там. — Ти кіднапер, — неуважно повторив він, захоплений своїм човником. — Через це тобі не можна знати жодних таємниць. А то б я сказав тобі, що тато приколов їх кнопками за книжковою шафою, але не скажу… ой, я таки сказав тобі, — здивувався він, радісно усміхаючись.

— Ох, Расмусе, — простогнала Єва-Лотта. Петерс схопився з канапи.

— Ти чув, Ніке? — вигукнув він і вдоволено засміявся. — Чув?.. Ох, як добре не вміти брехати. «За книжковою шафою», — сказав він. Ми заберемо їх цієї ночі. Будь готовий за годину!

— О'кей, шефе! — відповів Ніке.

Петерс квапливо рушив до дверей, зовсім не зважаючи на Расмуса, що сердито гукав йому навздогінці:

— Верни мої слова! Не рахується, коли скажеш щось нехотя! Верни, чуєш!

11

У лицарів Білої Троянди були різні таємні сигнали та застережливі знаки. Щонайменше три з них означали: «Небезпека!» Перший — швидкий доторк до мочки лівого вуха, ним вони порозумівалися тоді, коли бачили і спільника, і ворога й хотіли попередити спільника, що йому загрожує небезпека; другий — крик сови, ним таємно кликали лицаря Білої Троянди, що був десь неподалік, поквапитись на допомогу; і, нарешті, третій, — поклик великої біди, до нього вдавалися тільки тоді, коли загрожувала смертельна небезпека або хтось із лицарів опинився у великій скруті.

Саме тепер Єва-Лотта опинилася у великій скруті, їй конче треба було зв'язатися з Андерсом і Калле, і таки негайно. Вона здогадувалася, що хлопці крутяться десь поблизу, мов голодні вовки, й тільки чекають, коли в її вікні засвітиться свічка на ознаку того, що до берега можна пристати. Але берег ніяк не звільнявся. Ніке не хотів іти. Він уперто сидів і розповідав Расмусові, як він молодим моряком поров сині хвилі всіх океанів світу, а Расмус, дурний, просив його розповідати ще.

А треба було квапитися… квапитися! За годину Петерс і Ніке вирушать у дорогу і, користаючись темрявою, заберуть коштовні папери.

І Єва-Лотта послала поклик великої біди, іншої ради не було. Як вона й сподівалася, той поклик прозвучав так страхітливо, що мало не до смерті налякав Ніке й Расмуса. Коли Ніке трохи оговтався, то похитав головою і сказав:

— Ти, видно, сказилася, бо нормальна людина так не виє.

— Так виють індіянці, — пояснила Єва-Лотта. — Я думала, що ви хотіли почути, як вони виють. Отак! — І вона ще раз завила, так само пронизливо.

— Дякую, більше не треба, — сказав Ніке.

І справді, більше не треба було, бо десь поблизу в темряві заспівав чорний дрізд. Хоч чорні дрозди насправді не мають звички співати, коли стемніє, але Ніке той спів не здивував, а тим більше Єву-Лотту. Навпаки, вона страшенно зраділа, що Калле й Андерс їй відповіли: «Ми почули!»

Та як тепер їм повідомити важливу звістку про папери? Ет, лицар Білої Троянди завше знайде раду! Таємна мова, розбійницька балачка, досі не раз ставала їй у пригоді і тепер стане.

Ніке й Расмус знов жахнулися, коли Єва-Лотта несподівано заспівала на весь голос жалібну пісню.

— Рор-я-тот-у-й-тот-е поп-рор-о-фоф-е-сос-о-рор-о-вов-і- поп-а-поп-е-рор-и зоз-а кок-нон-и-жож-кок-о-вов-о-ю шош-а-фоф-о-ю! — раз по раз заводила вона, хоч Ніке був невдоволений.

— Слухай-но, — нарешті сказав він, — стули пельку! Чого ти ревеш?

— Це індіянська любовна пісня, — відповіла Єва-Лотта. — Я думала, що вам цікаво буде почути її.

— По-моєму, ти ревеш так, наче в тебе щось болить, — мовив Ніке.

— Поп-о-кок-вов-а-поп-тот-е-сос-я! — почала знов Єва-Лотта і співала доти, доки Расмус затулив вуха руками й попросив:

— Єво-Лотто, може, ми краще заспіваємо «Жабенята, жабенята»?

Але в темряві за вікном стояли приголомшені Калле з Андерсом і слухали повідомлення Єви-Лотти: «Рятуйте професорові папери за шафою! Покваптеся!»

Якщо Єва-Лотта сказала, що треба поквапитися, і скористалася покликом великої біди, то це може тільки означати, що Петерс якось довідався, де сховані папери. Отже, йшлося про те, щоб устигнути першими.

— Мерщій! — сказав Андерс. — Ми позичимо в них човна!

Нічого більше не сказавши, вони помчали вузенькою стежкою до пристані. Голодні й перелякані, вони спотикалися в темряві, наштовхувалися на гілля та хмиз, у кожному кущі вбачали переслідувачів, але все це нічого не важило. Важило одне: щоб професорові таємниці не попали в погані руки. Тому їм треба було встигнути першими.

Хлопці пережили кілька моторошних хвилин, поки знайшли човна, що не був припнутий на замок.

Кожної миті з темряви міг вигулькнути Блюм або Ніке й помітити їх, тож як Калле нечутно відштовхнув човна від помосту і взявся за весла, в голові в нього була тільки одна думка: «Зараз вони з'являться, я певен, що зараз вони з'являться!»

Але ніхто не з'явився, і Калле наліг на весла. Скоро їх уже не можна було почути з острова, і Калле почав гребти так, що вода аж бурунилася під веслами Андерс мовчки сидів на кормі і згадував, як вони перепливали вже тут затоку, — невже це справді було вчора? Бо йому здавалося, що відтоді минула ціла вічність.

Вони заховали човна в заростях очерету й кинулися шукати мотоцикла. Вони поставили його серед ялівцевих кущів, але, Господи Боже, де саме ті кущі, як їх знайти в темряві?

Кілька дорогоцінних хвилин спливло у відчай душних пошуках. Андерс так хвилювався, що аж кусав пальці: де той нещасний мотоцикл? А Калле навпомацки нишпорив у кущах. Є, ось він! Знайшовся! Калле пестливо охопив пальцями кермо і швидко викотив мотоцикла на дорогу.

Їм треба було здолати десь із п'ятдесят кілометрів. Калле глянув на годинника. Стрілки в темряві світилися.

— Пів на одинадцяту, — сказав він Андерсові, хоч той і не питав його, котра година.