Читати книгу - "Шлях Абая"

Азимбаєві. Юнак підкликав до себе Асана і схвально поплескав його по спині:

— Бачу, ти виростеш хоробрим жигітом! Твій батько Іса був справжнім батирем, не бійся й ти нікого!

Маленький Усен, ображений тим, що хвалять тільки самого Асана, притулився до коліна юнака і, наполегливо потягши його за рукав, заговорив:

— А я, Дармен-ага? Хіба тільки Асан може бути хоробрим! І я буду батирем, як тато!

Тільки тепер Дармен вперше помітив, який схожий малюк на Ісу: ті самі очі, той самий прямий ніс, тонкі брови.

— Будеш, будеш обов’язково, мій любий. Навіть сміливіший будеш,— ласкаво сказав він.

І, пригорнувши до себе хлопчика, Дармен замислився. Коли б оце був живий Іса, з яким гнівом, з якою пристрастю бився б він! От уже хто дійсно мав право на помсту! Гірко і тяжко було думати, що Іса загинув, не доживши до такого дня.

«Навіщо оспівувати героїв минулих днів? — раптом подумав Дармен.-— А що, коли я пораджуся з Абаєм-ага? Чи не скласти поему про Ісу, про його загибель? Хіба не достойна поваги і любові така людина?»

Дармен відчував, що йому спала щаслива думка, проте мріяти про нову поему поки що не було часу: Базарали прислав сказати про розмову з Акберди, і Дармен послав до Абая гінця із повідомленням про підготовку іргизбаїв до нападу.

Почувши про це, Абай почав діяти. Він викликав до себе Єрбола, Акилбая, Магаша і ще кількох чоловік.

— Сідайте на коней і скачіть по всіх навколишніх бідних аулах. Передайте мій салем біднякам: нехай за цю ніч до ранку всі чоловіки доберуться до аулу жатаків. Хто не зможе дійти до них, нехай приходить сюди, в мій аул. Нехай не журяться, що вони без коней. Скажіть їм, щоб кожен захопив з собою соїл або дрючок. Нехай стануть стіною біля Базарали! Я допоможу людям розібратися, кого ж більше в степу: іргизбаїв чи народу?

З цим дорученням Абаєві друзі поскакали в різні кінці. Рано-вранці до жатаків потяглось багато людей з бідних аулів, розташованих поблизу, на урочищах Ойкодик, Киндикти, Корик, Шолпан, Єрали. Дехто сидів верхи на шкапах, але більшість їхали на верблюдах і на волах, сидячи по кілька чоловік у них на спинах, а ще більше людей ішли пішки. Але не було жодної людини без соїла або шокпара. І ці виснажені, обідрані люди несли в серцях справедливий гнів і горде усвідомлення пробудженої честі.

Сила жатаків, таким чином, несподівано набагато збільшилася.

Довідавшись про те, що це зробив Абай, Базарали піднісся духом. Він навіть зумів підвестися з ліжка, наче забувши про хворобу.

— Піднявся народ! Злиденний народе мій, ти на вірному шляху… Не поклик роду об’єднує нас, а насильство земляків!

Опівдні іргизбаї сіли на коней. Зібралося понад півтораста вершників. Це були озброєні соїлами та шокпарами байські сини і їхні поплічники, молоді гульвіси. Були тут і літні мурзи, самі господарі табунів, оточені своїми слугами і табунниками. Прийшли і учасники вчорашнього бою. Ці ще вчора доручили Акберди довідатись, чи поїхала переселенська валка,— вояки, скуштувавши голоблі Шодра, дуже не хотіли знову зустрітися з ним. Зате довідавшись, що валка поїхала, вони тепер палали войовничим завзяттям, лаяли жатаків, хвастаючи і захлинаючись погрозами.

Все це військо наближалося до аулів бідняків неквапно і грізно. Видно було, що іргизбаї справді вирішили виконати свою обіцянку — розгромити аули жатаків. Соїли затиснуті під пахвою, малахаї з відгорнутими навушниками туго зав’язані, як це годиться в бою. Обличчя у всіх бліді, і на кожному можна прочитати люту ненависть.

Жатаки теж осідлали всіх коней, які в них були, поклали соїли на сідла і чекали початку дій. Біля цих вершників, яких виявилось вчетверо менше, ніж ворогів, зібрався великий піший натовп озброєних соїлами людей. Ставши перед юртою Базарали, вони теж чекали нападу. Натовп цей зовсім не був схожий на військо — здавалось, що народ зібрався на якісь мирні збори. Але люди дивились на кінну лавину, що грізно насувалася, з спокійною рішучістю.

За аулом, біля потолочених посівів, височів довгастий пагорок. Раптом на ньому показались озброєні вершники. Їх було не менше сотні. Поява їх здивувала обидві готові до бою сторони. Хто це? До кого вони пристануть?

Не затримуючись на пагорку, вершники рішуче повернули просто до жатаків. І тут у верхівцеві, що їхав попереду, люди впізнали Абая.

Весь натовп бідняків захоплено загомонів:

— Абай! І він сам приїхав!

— Будь щасливий, підпоро моя! — вигукнув Даркембай, кидаючись назустріч Абаю.

Той спинив коня і нахилився до нього:

— От, Даке, я з тобою. Нехай спробують узяти нас!

Радісні вигуки залунали в натовпі. Іргизбаї, що наблизилися вже до аулу, мимоволі притримали коней. Акберди, Такежан та Ісхак, які їхали попереду, обмінялися злісними вигуками:

— Невже Абай?

— Учора мовчав, а сьогодні он на що зважився!

Такежан здалека гукнув Абаєві:

— Що ж це буде? Два сини Кунанбая почнуть воювати…

Абай не поспішав з відповіддю. Він стьобнув коня і виїхав наперед. Слідом рушили і приведені ним вершники та верхові жатаки, очолювані Абилгази.

Під’їхавши ближче до іргизбаїв, Абай спинив коня і владно закричав, виразно проказуючи кожне слово:

— Іди геть, не заносся! З тобою іргизбаї, а тут незліченний народ! Це мій народ, мої земляки! Не дозволю насильничати! Схаменись! Інакше зчепимося з тобою в бою, хоч ти і син Кунанбаїв!

Слова його збентежили багатьох іргизбаїв. За спиною Такежана почулося ремство:

— Хіба можна допустити такий гріх! Битися іргизбаям між собою? Абай душу віддасть за жатаків! Видно, на все готовий.

Перший бойовий запал іргизбаїв був зламаний. Бій не міг початись одразу. Помітивши це, Абай під’їхав ще ближче. На обличчі його не було тої люті, з якою людина кидається в бій. Ні, це було холодне, спокійне обличчя справедливого судді, який виносить вирок.

— Е-е, іргизбаї! Ви бачите цих людей? Вони ладні вмерти, але ніколи не скоряться. Спробуйте накинутися на них — будете знеславлені. Тікатимете з закривавленими шапками на головах, з відшмаганими задами, з ганебним тавром на тілі. Так почастує вас розгніваний народ! Відступіть і пришліть зараз же трьох чоловік для переговорів.

Слова його були зустрінуті глибокою мовчанкою. Частина іргизбаїв уже повертала коней. За ними рушили інші. Від’їхавши далі, вони почали радитися. Нарешті до аулу виїхали три вершники Це були Ісхак, Акберди і Шубар. Пізнавши їх, Абай зліз з коня. Супроводжуючі його так само, як і вершники Абилгази, відступили назад і спішилися. З Абаєм залишилися тільки Даркембай, Єрбол і Дармен.

Ті, що під’їхали, першйми привітали Абая, як молодші за віком, і, зійшовши з коней,