Читати книгу - "Шлях Абая"

Він зустрів їх з гнівною усмішкою:

— «Абай не сяде на коня, не візьме в руки соїла, мужчинами, воїнами народжені тільки ми!» — так думали ви? Помилилися! Довели мене до того, що я кинувся в битву! Навіть з труни підняв би мене тепер гнів, коли б я почув, до якого паскудства видійшли. Та й краще було б мені померти раніше, щоб не бачити такої ганьби. Але оскільки я живий, не спинюся, доки ви не відшкодуєте жатакам того, що накоїли. Коли у вас є хоч краплина совісті, скажіть ви самі, Ісхак і Шубар, як вирішити? Не таїться, скажіть мені просто у вічі тут-таки!

Так почалися переговори. Вони затягнулися до самісінького вечора. Абай залишався впертим, незговірливим і суворим. Він наполягав на своєму, ні в чому не поступаючись.

Тільки надвечір дійшли згоди: всі тридцять затриманих жатаками коней перейшли на користь пограбованих аулів.

3

Сьогодні вранці до юрти Єркежан підскакав посильний волосного, молодий жигіт Бегдали. Після смерті Оспана посаду волосного тимчасово обіймав Шаке, Абаїв небіж, який вважався «кандидатом». Бегдали передав Абаєві кілька листів, казенний пакет і сказав, що у нього є доручення від волосного на словах. В юрті було повнісінько народу — тут були Абаєві сини, сама Єркежан та інші жінки. Бегдали, окинувши їх поглядом, додав, що доручення це Шаке просив передати наодинці.

Абай накинув на плечі чапан, надів легкий тимак з білого каракуля і вийшов разом з Бегдали з юрти. Там він мовчки підвів на жигіта свої великі очі.

— Шаке доручив мені сказати вам, Абай-ага, що вам тут є повістка з канцелярії повітового,— почав посланець.— Про це повітовий написав і волосному. Пише, що викликає вас на якийсь допит, а волосному і старшині наказує простежити, щоб виїхали вчасно. Шаке хоче вас попередити. «Мабуть, на Абая-ага є якась скарга, а начальство стоїть на боці скаржників»,— от що велів вам переказати Шаке.

Абай мовчки повернувся і пішов у юрту.

«Мовчить, ні слова не відповів. Чого це він? — думав Бегдали, дивлячись йому вслід.— Невже так звик до викликів начальства? Чи просто хоче удати, що йому однаково?»

Коли Абай увійшов у юрту, Абіш встиг уже проглянути всі листи.

— Вам повістка від семипалатинського повітового начальника,— сповістив він батька.— А оцей лист вам від Федора Івановича, він і мені написав.

Нагадування про Павлова відразу змінило настрій Абая. Він посміхнувся і, певно, повеселішав, проте під враженням того, що почув від Бегдали, насамперед простяг руку до повістки. Але, згадавши, що залишив окуляри дома, попросив Абіша прочитати її.

Абдрахман, не бажаючи, щоб чули всі, нахилився до батька і тихо прочитав йому повістку.

Повітовий начальник Казанцев з наказу канцелярії губернатора викликав Ібрагіма Кунанбаєва на надзвичайний з’їзд представників Семипалатинського, Усть-Каменогорського і Зайсанського повітів, що має відбутися п’ятого вересня на території Кара-Молинського ярмарку. Повістка закінчувалася погрозою, що в разі неявки Абай буде притягнений до відповідальності.

В повістці згадувалась і причина виклику: «…В справі недоїмників Чингіської волості як відповідача». З минулого року Абай тричі давав показання в цій справі канцелярії повітового начальника. Тепер було видно, що справа перейшла до канцелярії губернатора. Можливо, що нею зацікавились і власті вище: Абай пригадав, як при останньому розгляді, цієї весни, чиновник натякав на те, що канцелярія генерал-губернатора в Омську вимагає вислати справу туди.

Слідом за цим Абіш почав читати батькові листа від Павлова. Федір Іванович провів літо на Іртиші, обслідуючи там життя переселенців. Повернувся він до Семипалатинська недавно і один з його друзів у канцелярії губернатора сповістив його, що останнім часом на Абая надійшло багато скарг.

«Схоже на те, що і ваші степові сутяги, і чиновники губернатора одностайно зійшлися на тому, щоб зажадати від вас жертвоприношення не Аполлонові, а богині правосуддя, яке інакше називається хабарем,— писав Павлов із звичайною своєю жартівливістю.— Моя порада вам: з високопоставленими чиновниками поводьтеся сміливо, з гордо піднесеною головою. У вас є на це право. Ваша популярність серед степового народу велика, я зрозумів це, коли розмовляв з казахами Зайсанського та Усть-Каменогорського повітів. Я радий з цього і пишаюся вами. Народ ваш з вами, а хіба може людина мріяти в своєму житті про більшу нагороду? А та обставина, що життя є боротьба,— це ми з вами, здається, добре зрозуміли…»

Слухаючи листа Павлова, Абай неначе звільнявся від того заціпеніння, яке весь час володіло ним. Горе, що душило його, наводило його на похмурі думки, а іноді навіть примушувало думати: «Навіщо жити?» Павлов своєю розумною і діяльною дружбою і цього разу підтримав його. Здатність Федора Івановича глибоко і вдумливо ставитися до всіх життєвих подій давно приваблювала Абая. «Мудрість перемагає будь-яке зло. Якщо будеш спиратися на неї, піднімешся над підлотою і злобою. Тільки тоді розсипляться на порох низька заздрість, підступні заміри, заздрісне суперництво. І тоді, перетворившись на малюсіньких мурашок, вони не злізуть вище за твою кісточку»,— думав Абай.

Павлов, який дав роздумам Абая новий поштовх, справді був його вірним другом. Ця думка зігрівала серце Абая.

В листі Федора Івановича до Абдрахмана, якого Абіш теж прочитав, була радісна і щаслива звістка. Багаторічна перепона, стіна, яку зводили жандармські канцелярії, повалилася: Павлов нарешті офіційно одружився з своєю коханою Сашею. Абдрахман знав з попередніх розмов з Федором Івановичем, що вона була відправлена разом з ним на заслання з Харківського університету, пройшла багато етапів і пересильних в’язниць. Усі ці випробування не зламали її сміливого духу справжньої революціонерки. Коли Саша була разом з Федором Івановичем на засланні в Тобольську, вони з’єднали свої життя. Але Павлов, висланий до Семипалатинська, змушений був з нею надовго розлучитися.

Розповідаючи тепер про тяжке життя Павлова, Абіш, неначе звертаючись до своїх молодих друзів, зробив висновок, що людині розумній, сильній духом і волею ніякі страждання і муки не можуть перешкодити обстоювати свою свободу.

— А як же Федір Іванович був засланий вдруге? — запитав Магаш. — Хіба за одну і ту ж провину можна двічі карати?

Абдрахман розповів, як це сталося:

— Федір Іванович попав до Сибіру ще до вбивства Олександра Другого. І коли в Росії почали приводити народ до присяги на вірність новому цареві, Олександру Третьому, Федір Іванович був одним з тих небагатьох людей, які ділом довели вірність своїм переконанням. Коли й від нього зажадали, щоб він приніс присягу новому цареві, він відповів: «Моє молоде життя проходить у засланні, на яке прирік мене померлий цар. Якщо один цар піддав мене такій карі, то як можна думати,