Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Це не вона.

— О так! О так! — прошепотів жрець.

Мені скрутило нутрощі.

— Ну ж бо, — заговорив Мирос стривожено, й собі поклавши руку мені на спину. — Випий трохи стедлейхе. Або, може, чогось міцнішого? Гей, ти! Одеші кав’кеш!

— Ні, — прохрипів я через силу. — Ні. — Торба була мала, надто мала як на людське тіло, хіба що — і мені знову підкотилася нудота — хіба що з неї залишилися самі кістки.

— Це не вона, — повторив я. А тоді, спонуканий якоюсь невідомою силою, закликав: — Джіссавет.

— Що? — здивувався Мирос.

— Цить! — засичав Орем. — Він її викликає.

— Джіссавет. Це не ти, — закликав я. Жрець завертів головою, придивляючись довкола у надії побачити тінь з-за межі живого. — Це не ти.

— Послухай, — тепер уже жрець занепокоївся, — не так голосно, нам не можна показувати, що ми їх помітили.

Він нахилився до мене, обвіяв запахами пудри і гвоздики, вчепився пальцями мені в рукав.

— Коли вони підуть, — прошепотів він. — Коли вони ляжуть спати у задніх кімнатах. Їхня кімната — в північно-західному куті. Я це знаю. Я заберу той пакет для тебе. Може… — Його язик, жадібний і непевний, мелькнув по губах. — Може… тепер, коли ти став сильнішим… може б ти знову звернувся до неї. Ще один раз… чи два. Кілька слів, кілька запитань. Це могло б дуже багато для нас означати…

Я засміявся. Засміявся щиро, чи не вперше з часу Свята Птахів.

— О, веймаро, — продовжуючи реготати, я потягся руками до його обличчя і стиснув у долонях. А тоді притяг до себе, так близько, що його великі очі вийшли з фокусу і стали мутними. — Ані на мить, — просичав крізь зуби. — Ані разу.

Я раптово відпустив його; він мимоволі відкинувся на спинку стільця. Принесли одеш, міцний трунок з ячменю, що подається з розтопленим маслом. Я ковтнув тої гидкої рідини, як заворожений вдивляючись у пошарпану торбу, яку було видно навіть у світлі пригаслого вогню. Вона так і лежала там, лише час від часу трохи посувалася, колись хтось із посланців зачіпав її черевиком. Її тіло, врятоване від олондрійських хробаків.

— Джіссавет, — пробурмотів я.

І тоді двері, як зазвичай замкнені на засув, затремтіли під градом ударів, і пролунав чийсь вигук:

— Відчиняйте, іменем короля!

Ми перезирнулися, і Орем взяв мене за плече, не в паніці, а з умисною м'якістю, майже з ніжністю. Його голос теж був м'яким, але подолав шум ударів і крики за дверима та проник мені у самісіньке серце.

— Дорога за торговищем, — заговорив він, — допровадить тебе до перевалу. Коли перетнеш гори, побачиш невелику річечку — Єїдес. Іди вздовж неї, й вона приведе тебе до Саренга-Халадлі, одного зі старих маєтків принца. Залишайся там. Наші люди прийдуть по тебе.

— Що ви таке кажете? — пробурмотів я, приголомшений. Двері прогнулися досередини.

Верховний жрець засміявся, знизав плечима і обтрусив свій просторий парчевий плащ.

— Чудова подорож. Чудова і жахлива. І, можливо, ми продовжимо її разом. Але може статися й так, що це її, так би мовити, останній акт. — Він кивнув господареві корчми. — Відчини.

Старий чоловік підняв прогонич і відскочив назад; у залу ввалилися четверо вояків з Долини. Тіні плигнули на стіни. Всі мої думки були про оте тіло, про побиту негодою шкіряну торбу, в якій був ключ од мого майбутнього. Я зсунувся під стіл і поповз земляною долівкою у напрямку торби, але її вже не було там: згріб і закинув собі на спину один із тевроанців.

— Сісти, сісти, — волали вояки. Але мої товариші заступили їм шлях; Орем підняв тонку руку.

— Іменем Авалеї — не наближайтеся, — скомандував. Настала пауза, легке сум'яття з боку тих рум'яних, вгодованих воїнів Долини. Все ще стоячи на колінах, я вчепився в ремінь торби на спині тевроанця.

— Це моє! — засичав я. — Моє! Ти приніс це для мене! Віддай мені це, швидко!

Один з вояків подивився на мене, насупившись; Орем тупнув ногою, аби відволікти його увагу.

— Як ви смієте переслідувати Верховного Жерця і його людей? Яке діло королю до мене? Я є глашатаєм Авалеї. Я є достатком. А якщо час того потребує, то я — саме зло.

Навіть попри власний страх я захоплювався старим жерцем. Прямий, як молода верба, він стояв, одкинувши голову назад, тріпочучи ніздрями зі зневаги. Одну руку притис до грудей, підкреслюючи кармінову велич свого плаща. Друга рука за спиною, як я помітив, стискала ніж.

Вояки перезирнулися.

— Ми не маємо наміру зневажити Авалею чи вашу особу, веймаро, — пробурмотів один з них, чухаючи потилицю. Ми прийшли по одного чоловіка, по чужоземця. — Він оглянув присутніх і вказав своїм мечем на мене. — Це він. Острів'янин. Ми прийшли по нього.

— Цей чоловік є моїм гостем, — крижаним тоном відповів Орем. — Завдати образу йому — це завдати образу мені, а через мене — Доглядачці Зерна.

— Нам віддає накази Телкан, — сказав інший вояк, не той, що озвався першим; його темне обличчя набрякло від нетерпіння.

Орем посміхнувся.

— Наша розмова починає ходити по колу, панове. — Він почав обертати пальцем у повітрі, а на стелі робила кола його тінь. — Коло за колом. Коло за колом. Ви посилаєтесь на короля, а я посилаюся на богиню. Як ви гадаєте, хто з них виявиться сильнішим?