Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Жерці раніше вже вчиняли державну зраду! — вигукнув темнолиций молодик. І саме тоді один з його товаришів здригнувся і випустив меч з руки. Зброя впала на долівку з глухим гуркотом, миттю — наче хтось відпустив пружину — в повітрі задзижчало, і Оремів ніж застряг в оці темнолицього вояка.

— Тікай, Джевіку, — загорлав Мирос. — Це кінець.

Він вхопив і підняв стілець таким робом, що це одразу виказало його досвід бійок у тавернах. Один із вояків ударив по стільцю мечем, і світле дерево тріснуло й розкололося. Мирос ухилився, на волосся йому посипалося порохно.

Я скочив на рівні ноги і вчепився в торбу на спині тевроанця.

— Віддай мені!

Той упирався, розкарячивши ноги, від нього смерділо квасним молоком, — і так ми борюкалися, зчепившись, якийсь час, аж поки я зрозумів, що він допомагає мені, намагаючись зняти ремінь через голову. Я відпустив його, і він стягнув з себе ремінь, кинув торбу і вихопив кинджал. Його супутник сидів на підлозі, тримаючись за живіт. Один із вояків упав, потрапивши головою на черінь коминка; кімната вмить наповнилася нудотним смородом смаленого волосся.

— Миросе! — заволав Орем. Відтак вигукнув кілька слів швидкою кестеньїйською, після чого Мирос підскочив до мене, прикрившись залишками свого стільця як щитом.

— Поспіши! — крикнув мені. — Через задню половину, там є двері. Я піду з тобою, я знаю цей дім. Ох…

Я саме тягся за торбою, та, почувши його стогін, обернувся до нього.

Він зсунувся на підлогу. На нас насунулася тінь, здорова й безтурботна тінь з кармазиновим позументом на мундирі. І вона наближалася, щоб бити, щоб убити. Я пірнув парубійкові під ноги, і він звалився просто на мене; його меч, весь заюшений Миросовою кров'ю, ляснув об підлогу.

Вояк забрикав ногами, намагаючись підвестися. Я перекотився набік. І тут саме нагодився тевроанець: між його вищериними сірими зубами блищав ніж. Він скочив на вояка, немов пантера. А я… Мені слід було забрати тіло ангела, ризикнути задля нього всім — власним життям і життям інших. Та раптом я усвідомив, що не можу. Я подумав: надто багато смертей через це. Я подумав: не те, що зробить нас щасливими, а те, що є цінним. І я не забрав мертвого тіла з цього хаосу. Натомість дотягся до Мироса. Обхопив його обома руками. І поволік свого товариша геть звідти.

Я схопив його попід пахви і поволік у темну кухню, де, лежачи на сіні, схлипував хлопчик-посудомийник зі всохлою рукою. Великі, м'які очі корови спостерігали за мною крізь морок; у них відбивалися промені ліхтаря з карети, що стояла зовні, у дворі. Очевидно, саме цією каретою й приїхали вояки. Мирос дихав часто, занадто часто.

— Миросе! — покликав я.

— Так, — видушив він.

— Я заберу тебе звідси. В яке-небудь безпечне місце.

Відчинив копняком двері й поволік його в провулок. П’яти його черевиків сунулися по твердій землі, підстрибуючи щоразу, як натрапляли на якусь нерівність. Від кожного поштовху він стогнав. У темряві годі було побачити, куди саме його поранено і наскільки серйозна рана, але я бачив, що він тримається за бік, і його долоні в місячному світлі здавалися чорними. Ось знову, стиснувши зуби, відкидає голову назад.

— Миросе. Чи це… чи можу я…

— Нічого, — відповів засапано. — Нічого. Бувало… гірше… на полюванні.

Його слова заспокоїли мене, хоча я знав, що навряд чи в них була правда. Озирнувся довкола: ми були на розі глиняної хатини, поміж інших подібних хатин. Завернув за ріг, тягнучи за собою товариша. Десь позад нас пролунав удар, посипалося скло. Мабуть, це вікно вояцької карети, адже в корчмі були лише віконниці. Подумав собі: мабуть, Орем. Або, можливо, один з наших мовчазних союзників з-поміж тевроанців. Дещо підтяг Мироса догори, щоб міцніше його підхопити, і викликав цим зойк від болю. Швидше. Наступний ріг, ще більше тихих будинків, іноді за товстими віконницями блимає короткий відблиск, як світлячок у сутінках. Моя мета полягала в тому, щоб залишити якомога більше таких звивистих поворотів між собою і вояками короля. Вони не могли відстежити наші пересування в темряві, і я мав надію, що і за дня не зможуть, бо земля надто тверда, щоб щось по ній відчитати.

На наступному розі я зупинився, аби віддихатися. Був лютий холод. Мирос лежав плазом на землі. Голова відкинута набік. Руки розслаблено лежать на животі. Мені стислося серце зі страху; я схилився над ним, щоб перевірити, чи він дихає. Він дихав. Я знову випростався, ковтнув холодного повітря. Ніч була тиха, небо всіяне зорями. Та ніч, така ж сама ніч запала над усією Олондрією, і за тими горами, які я мав перейти, в Тевроані, який називають намистом, недбало кинутим богинею під час втечі. Темні коштовні камені в нічному мороці, чорний кряж на тлі зірок. Я знову став на коліна біля Мироса. Коли відвів його руки набік, кров з рани полилася, як з горнятка. Я зняв з себе камзол і сорочку, холодне повітря вхопило мене своїми щелепами і струснуло; натяг на себе камзол, а сорочку незграбно пов'язав Миросові довкола пояса. Боявся, що ці маневри завдадуть більше шкоди, ніж користі; але сподівався, що принаймні залишимо менше слідів крові на вулицях Клах-не-Вія. Спробував завдати Мироса собі на плечі, але він був занадто високий і важкий для мене. Отож довелося волікти його, як раніше.

Коли ми добралися до сплячого кінного ринку, почав сіятися дрібний крижаний дощ. Усі ятки стояли темні, прикриті чохлами з козячих шкір. В розбитих на площі наметах фередхаїв теж було темно, лише з одного чи двох блимав крізь дощ кволий вогник. У якийсь особливо нестерпний момент розпачу я подумав було піти в один із цих наметів по допомогу; вони