Читати книгу - "Останній тамплієр"

тертя між орденом і Церквою. Там, де, на його думку, мали бути тісні узи взаєморозуміння і взаємодовіри, він інстинктивно відчував наявність розбіжностей і підозр. Цих розбіжностей і підозр накопичилося так багато, що Церква навіть не відреагувала на їхні недавні прохання надіслати підкріплення. Небажання Церкви допомогти їм фактично прирекло гарнізон в Акрі на загибель. Невже Церква навмисне підставила орден?

Мартін відігнав від себе цю жахливу думку. Та ні, такого не могло бути.

А тут ще оті таємні зустрічі, що мав Гійом де Боже з декількома керівниками ордену. Зустрічі, з яких він повертався похмурий і мовчазний. Серед цих керівників був і Еймар де Війєр, чия відвертість та чесність завжди імпонували Мартіну. Потім з'явилася оця оздоблена скринька, потім була загадкова розмова між Еймаром та Великим магістром, яка відбулася перед їхньою посадкою на борт «Храму Сокола». І ось тепер — якийсь незрозумілий пристрій.

Йому що — не довіряли?

— Мартіне!

Сіпнувшись від несподіванки, він обернувся до Еймара, чиє обличчя спотворила гримаса болю, а голос стишився до здавленого бурмотіння.

— Я знаю, про що ти думаєш. Але мені ти можеш довіряти... Щоб наш орден вижив, тобі треба дещо знати, ти мусиш дещо знати. Гійом ввірив мені ці відомості та завдання, але... — Еймар замовк, прокашлявся, витер рота, а потім знову заговорив, поволі і важко добираючи слова. — Моя подорож закінчується тут, і ми обидва це добре розуміємо. — Він підніс руку вгору, упереджуючи можливі заперечення з боку Мартіна. — Тепер я ввіряю ці відомості тобі. Тобі доведеться завершити завдання, до виконання якого я ледь встиг приступити.

Мартін відчув, як почуття вини за власні невиправдані підозри хвилею накотилося на нього.

— Сядь біля мене, — сказав Еймар. На якусь мить він замовк, зводячи подих, а потім почав. — Упродовж багатьох років цю таємницю знали лише кілька членів нашого ордену. Від самого початку їх було лише дев'ять. І кількість посвячених у цю таємницю ніколи не змінювалася. Вона лежить в основі нашого ордену і є джерелом страху та заздрості з боку Церкви.

Еймар говорив цілу ніч. Спочатку Мартін поставився до почутого з недовірою, потім його захлинуло відчуття потрясіння і навіть гніву, але через те, що розповідав йому про це Еймар, він серцем вірив, що розповідь ця не може бути вигадкою. Вона могла бути лише правдою.

Еймар вів розмову далі слабким і тремтячим голосом, і Мартін почав усвідомлювати істину. Його гнів змінився на побожний захват, а потім прийшло всепоглинаюче відчуття шляхетності мети. Еймар був для нього як батько, і його щира відданість своїй справі важила в очах Мартіна дуже багато. Повільно, але надійно засвоював він цю істину; з кожним словом Еймара вона все глибше проникала в його душу.

Уже встало сонце, та їхня розмова іще тривала. Коли Еймар замовк, Мартін після невеликої паузи спитав:

— Що я маю зробити?

— Я написав листа, — відповів йому Еймар. — Листа, якого треба доставити магістру в Парі Тампль. Ніхто, крім тебе, не мусить його бачити. — Наставник вручив листа Мартіну, і той не зміг його прочитати. Еймар кивнув на шестеренчастий пристрій, що стояв біля нього. — Я закодував лист... на той випадок, коли він потрапить до рук недоброзичливців.

Еймар перервався і визирнув, щоб подивитися, що роблять інші.

— Ви на ворожій території і вас лишилося тільки четверо, — сказав він. — Тримайтеся докупи скільки зможете, а потім розділіться по двоє. Йдіть до Парижа різними маршрутами. Я виготовив копію листа. По одному для кожної пари. Донеси до інших всю важливість вашого завдання, але не розповідай, благаю — не розповідай їм тих відомостей, які я тобі ввірив, допоки не відчуєш, що смерть твоя є неминучою.

Мартін уважно поглянув на свого старого друга і запитав:

— А що, коли всі ми помремо на шляху до Парижа? Що станеться з нашим орденом?

— Є інші люди, — відповів йому Еймар. — Дехто в Парижі, дехто — деінде. Істина ніколи не загине. — Він замовк, зводячи подих. Дещо з того, що містять ці листи, знаю лише я, хоча мені здається, що Гуго вже здогадався. Але він не буде ставити зайвих запитань. Так, він не належить до нашого братства, але він — непохитно віддана нам людина. Йому можна довіритися — так само, як я довірився тобі.

Еймар заліз у кишеню своєї шкіряної куртки і видобув звідти два пакунки, кожен замотаний у промаслену шкіру.

— Ось, візьми. Другий віддаси іншій парі.

— Кому — Гуго?

Еймар похитав головою.

— Ні. Він не є членом нашого ордену і тому може статися так, що магістр в Парі Тампль захоче вислухати лише члена братства. Взагалі-то я хочу, щоб ти взяв Гуго із собою.

Мартін задумливо кивнув, а потім спитав:

— А ти як?

Еймар закашлявся, витер рота рукою, і Мартін побачив на ній кров. Її стало іще більше.

— Поки що нам таланило, але хто знає, які випробування і небезпеки чекають вас попереду, — сказав наставник. — Вашу подорож не можуть стримувати хворі та поранені. Ні пізніше, ні тим більше зараз. Я ж сказав, що моя подорож закінчується тут.

— Ми не можемо покинути тебе напризволяще, — заперечив Мартін.

Кривлячись від болю, Еймар обережно доторкнувся пальцями до