Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Ні, не вигадував. Пишу лише про те, що зі мною відбувалося і що я бачив сам.

— А про Тунгуський метеорит?

— Там я багато про що не написав, щоб людей не лякати, але від себе не додав ані слова.

— Господи! — Мій співрозмовник тільки головою закрутив. — Іване Карповичу, я захоплююся вами!

— Дякую.

— І ви потрібні нам!

— Кому це — вам?

— Вірменському народу, що потерпає під турецьким ярмом! Багато хто не вірить, що ми зможемо скинути його і перемогти, є такі, хто вимагає припинити боротьбу, щоб уникнути помсти турків. Але ми мусимо боротися! І ваша поява в наших лавах дуже допоможе!

— Моя поява у ваших лавах? — Я здивовано подивився на нього.

— Хоча б на сторінках книжки!

— Я ж сказав, я нічого не вигадую!

— А не треба вигадувати. Ви ж тут перебуваєте з завданням. У газетах пишуть, що прибули боротися з турецькими шпигунами. Ось те, що нам треба! Напишіть про це. Ми готові заплатити! Хороші гроші! Скільки ви бажаєте?

— Гарегіне, я спочатку спробую розібратися, чи є тут про що писати, а потім уже ми з вами домовлятимемося.

— Іване Карповичу, буде про що писати, я у вас не сумніваюся! Візьміть ось хоча б тисячу рублів. — Він дістав жмуток грошей. — Це завдаток за те, що коли ви знайдете турецьких шпигунів, то напишете про це, а ми перекладемо вірменською і видамо. Добре? Нас цікавить суто вірменський переклад, російською продавайте окремо. Домовилися?

— Давайте так. Я беру п’ятсот рублів, це мій звичайний аванс для розслідування складної справи. Якщо я зможу її розплутати, я скажу, скільки треба буде доплатити. Якщо ні, тоді поверну ці гроші, за винятком поточних витрат. Такі мої правила.

— Добре. Але ми ж будемо першими, хто отримає цю історію!

— Домовилися, — кивнув я.

Ми потиснули один одному руки, Гарегін був щасливий, наче не віддав, а отримав гроші.

— Іване Карповичу, дозвольте від бійців нашого загону вручити вам невеличкі подарунки на знак нашої поваги. — Він свиснув, його тарантас наблизився. Гарегін узяв звідти велику сулію в корзині. — Це найкращий коньяк. Спробуйте. А це хороший кинджал. А це шабля. Дамаська сталь!

Він кілька разів розітнув повітря, і з його рухів було помітно, що рубати він любить і вміє. Я подякував за подарунки, Гарегін назвав адресу в Тифлісі, через яку я міг тримати з ним зв’язок, після чого відкланявся і поїхав.

— Ви обережніше з цими вірменськими бандитами, — порадив мені Саманд.

— Вони хіба не в армії?

— Вони — дашнаки. Коли треба, то в армії, а коли треба, самі по собі. Небезпечні люди. А про що ви балакали?

— Вони запрошували мене до себе в гості.

— Не їдьте нікуди з Тифліса, тут так добре і безпечно, — переконував мене Саманд.

Коли приїхали до штабу, там уже чекав схвильований Демидко.

— Командувач Кавказької армії Микола Миколайович Юденич сьогодні проводить прийом на вашу честь.

— На мою честь? — Я аж злякався. — Господи, як можна проводити прийом на честь рядового!

— Прийом на честь найкращого сищика імперії! У вас є хороший костюм?

— Хіба я буду не у формі?

— Ну що ви, Іване Карповичу, вам потрібен фрак!

— Та у фраці я наче корова на льоду почуваюся!

— Не перебільшуйте, Іване Карповичу. Ходімо!

До вечора виряджали мене, наче панночку на перший бал. Я страшенно змучився, бо не любив оцих світських забав. Коли приїхали на бал, там зібралося кілька сотень найкращих людей Тифліса, багато військових, чиновники, фабриканти, купці. Мене підвели до генерала Юденича, який подякував за мою допомогу у викритті турецького шпигуна.

— Пане генерале, насправді допомогти я не зміг, але, якщо ви, звісно, не проти, хотів би продовжити розслідування, щоб дізнатися про зв’язки загиблого, бо не можна виключати, що працювала ціла шпигунська мережа, — заявив я.

— Буду радий, якщо ви залишитеся у нас, — кивнув Юденич, чоловік трохи огрядний, заморений, із розчарованим виразом обличчя, так, наче не він командував найуспішнішою армією імперії.

Я відійшов, до мене почали підходити і знайомитися люди, десятки людей, я не міг їх запам’ятати, хоча Демидко пошепки розповідав про них. Я пітнів, намагався усміхатися, хоч якось відповідати, а сам почувався ведмедем на ярмарку, якого обступив натовп дітлахів і роздивляється, кидається яблуками, сміється.

Потім заграв оркестр, і увага з мене потроху перемістилася до танцювальної зали. Я хотів утекти, але Демидко сказав, що це буде вкрай неввічливо.

— Пане підполковнику, я ж проста людина, важко мені тут, — поскаржився я.

— Іване Карповичу, візьміть келих із шампанським, знайдіть кімнату, пересидьте там деякий час, а потім виходьте. Ви ж головний гість свята.

Я так і