Читати книгу - "Чорний Загін"

повільно крутитися, ставало щораз холодніше. Шок. Скільки крові я втратив? Капітан діяв швидко. Ще є купа часу. Якщо цілитель не виявиться якимось різником…

Капітан схопив капрала.

-- Йди довідайся, що там внизу трапилося. Тільки нехай тобі, курва, мізки не пудрять.

Принесли ноші. Мене положили, підняли ноші, й тут я втратив свідомість. Я прийшов до тями в маленькій операційній, за мною доглядав чоловік, який був одночасно чарівником і хірургом.

-- Я сам не справився б краще, -- похвалив його я, коли він закінчив.

-- Щось болить?

-- Ні.

-- Невдовзі почнеться пекельний біль.

-- Я знаю.

Скільки разів я говорив те саме?

Прийшов капітан гвардійців.

-- Все гаразд?

-- Готово, -- відповів хірург. А до мене:

-- Ніякої роботи. Ніяких різких рухів. Ніякого сексу. Ну, зрештою, ти сам все знаєш.

-- Знаю. Пов’язка?

Він кивнув.

-- До того ж ми прив’яжемо тобі руку до боку на кілька днів.

Капітан був мов на голках.

-- Довідався, що там трапилося?

-- Не дуже. Обслуга балісти не змогла нічого пояснити. Вона просто якимсь чином вирвалася з-під контролю. Може тобі пощастило.

Він пригадав собі, що я казав, ніби хтось хотів вбити мене.

Я доторкнувся до подарованого Гобліном амулета.

-- Може.

-- Мені не дуже хочеться, -- сказав він. – Але я повинен відвести тебе на зустріч.

Страх.

-- В чому річ?

-- Тобі краще знати.

-- Але я не знаю. – Була в мене неясна підозра, проте я намагався викинути її з голови.

Видавалося, що існує дві Вежі, одна схована в іншій. Зовнішня була столицею Імперії. Її населяли функціонери Леді. І внутрішня, якої вони боялися так само, як ми назовні боялися цілої Вежі, яка займала третю частину загального об’єму, і в яку можна було увійти тільки через один вхід. В який майже ніколи ніхто не заходив.

Коли ми підійшли до входу, двері були відчинені. Охорони не було. Гадаю, що вона була лишня. Я повинен би відчувати більший страх, та був надто одурманений ліками.

-- Я почекаю тут, -- сказав капітан. Він посадив мене в крісло на колесах і пропхав крізь двері. Я в’їхав всередину з міцно стисненими очами й серцем, що калатало мов божевільне.

Двері з тріском зачинилися. Крісло котилося довший час, інколи повертаючи. Не знаю, що приводило його в рух. Я відмовлявся дивитися. Нарешті воно зупинилося. Я чекав. Нічого не відбувалося. Цікавість перемогла. Я моргнув.

Вона стоїть у Вежі, споглядаючи на північ. Вона притулила витончені руки перед себе. Легенький вітерець лагідно крадеться через вікно. Він куйовдить її волосся кольору нічного неба. Сльозинка, мов діамант, сяє на лагідному вигині її щоки.

Мені пригадалися мої власні слова, написані більше, ніж рік тому. Саме ця сцена з моєї романтичної фантазії, до останньої дрібниці. Дрібниці, які я придумав, але ніколи не записував. Немов цю картину вирвали з моєї уяви й вдихнули в неї життя.

Звичайно ж, що я ні на мить не повірив своїм очам. Я знаходився всередині Вежі. А е цій похмурій будівлі не було вікон.

Вона повернулася. І я побачив те, що бачить кожен чоловік у снах. Ідеал. Їй не було потреби говорити. Я знав її голос, мелодику мови, те, як вона дихала поміж фразами. Їй не було потреби рухатися. Я знав її манери, як вона ходила, дивний жест, яким вона здіймала руку до горла, коли сміялася. Я знав її з юнацьких років.

За кілька секунд я зрозумів, що малося на увазі в старих розповідях про її приголомшливу харизму. Мабуть, сам Домінатор відступав перед її палкою натурою.

Вона сколихнула мене, але з ніг не звалила. Хоча одна моя половина жадала її, інша пригадала роки проведені з Гобліном і Однооким. Коли маєш справу з чарами, все не так, як тобі здається. Так солодка, але все-таки ілюзія.

Вона пильно дивилася на мене, а я на неї. Нарешті:

-- От ми й зустрілися знову, -- голос виправдав всі мої очікування, а навіть більше. На додаток, в ньому вчувався гумор.

-- Так, зустрілися, -- прохрипів я.

-- Ти переляканий.

-- Ще б пак, -- може якийсь дурень і став би заперечувати. Може.

-- Ти поранений, -- вона наблизилася до мене. Я кивнув. Серце почало калатати швидше. – Я б не стала наражати тебе, якби це не було важливо.

Я знов кивнув, надто збентежений, щоб говорити. Цілковито спантеличений. Переді мною стояла Леді, найбільша лиходійка останніх століть, живе втілення Тіні. Чорна вдова в самому центрі павутини темряви, напівбогиня зла. Що могло бути настільки важливим для неї, що вона звернула увагу на когось такого, як я?

Повторюю, в мене були підозри, до яких я не хотів признаватися навіть перед самим собою. Мені бракувало досвіду важливих бесід з всякими шишками.

-- Хтось намагався вбити тебе. Хто?

-- Не знаю.

Поневолений на килимі. Зеленава нитка.

-- Навіщо?

-- Не знаю.

-- Знаєш. Навіть, якщо тобі здається, що ні.

В її досконалому голосі забринів кремінь.

Я прибув сюди, очікуючи найгіршого, а потрапив у власну мрію і виявився зовсім беззахисним.

В повітрі щось загуло. Над нею з’явилося жовте сяйво. Вона підійшла ближче, її обриси втратили чіткість – за винятком обличчя і жовтого світла. Обличчя збільшилося, стало величезним, зосередженим, щораз ближчим. Жовтий колір заповнив всесвіт. Я не бачив нічого,