Читати книгу - "раКУРС"

якось сумно промовив батько, — обстежилась.

— І що виявили?

— Каже мені, що нічого страшного, просте виснаження організму.

— Повинні були щось призначити, може, якісь вітаміни чи що там, — кажу я.

— Та п’є якісь пігулки, не допомагають. Уже так заслабла, що й із квартири не виходить, — скаржиться батько.

— Слухайте мене, — кажу я тоном, що не приймає заперечення. — Негайно приїздіть сюди! Я сама маму повезу в лікарню, нехай її обстежать, як треба, і все з’ясуємо. Не може людина просто так заслабнути.

— Добре, — погоджується батько. — Я з нею ще раз поговорю.

Ми прощаємось і не згадуємо ім’я сестри, щоб зайвий раз не ятрити рану.

Вечір обіцяв бути звичайним. Дівчатка дивилися мультики по телевізору, а я увімкнула пральну машину й узялася за приготування їжі.

Мені потрібно було приготувати вечерю й щось на наступний день. Ліза навчилася користуватися мікрохвильовою піччю, тож я насипала їм їжу в миски й залишала в холодильнику, щоб вона могла її дістати й розігріти. Щойно почистила картоплю, як озвався мій мобільний телефон.

«Як завжди, невчасно!» — подумала я, поспіхом витираючи руки.

Номер був незнайомий, і я чомусь стривожилася.

— Я слухаю! — сказала я.

Було чути, як хтось на тому боці дихає й нічого не говорить.

— Алло, я вас слухаю, — повторила.

— Це… Еля? — почула я в слухавці, і по тілу пробігли мурашки.

— Так, це я, — відповіла я впалим голосом і сіла на стілець.

— Елю, це я, Соля.

Це був її голос! У голові зі швидкістю світу проносилися думки: «Це Соля! Ні, хтось жартує! Не може бути! Помилилися номером?»

— Алло, Елю, ти мене чуєш? — долинув до мене її голос.

— Солю, це ти? Це справді ти? — чомусь повторила я.

— Так! Це я.

— Господи! Де ти, Солечко?!

— Я в Сєвєродонецьку. А ти зараз де?

— Я? Я також тут! — закричала я. — Де ти? Назви адресу!

Соля назвала вулицю, номер будинку та квартиру. Вона мешкала на Донецькій, що за два квартали від мене.

— Солю, сонечко, чекай на мене! Я зараз буду! Я вже біжу! Ти тільки нікуди не йди! — волала я, ніби навіжена.

— Мамо, що сталося? — спитала Ліза, виглянувши з кімнати.

— Сидіть удома й нікуди не йдіть! Ясно? — крикнула я вже на ходу.

Я заскочила до Асі, сказала, що мені потрібно бігти в термінових справах, і попросила наглянути за моїми дітьми.

— Ти надовго? — запитала Ася.

— Не знаю. Якщо не повернуся, простеж, щоб діти вчасно лягли спати! — крикнула я, збігаючи вниз сходами.

— Елю! Ти в кімнатних капцях! — зауважила Ася.

— Дідько! — Я й справді була взута в тапочки. — Пусте!

Я не йшла — бігла проспектом, наштовхувалася на перехожих, перепрошувала на ходу й мчала далі. У голові стугоніло, пульсувало, серцю було мало місця в грудях, і воно стрибало, як шалене.

Євген

Я стомився, і не від важкої фізично роботи. Я стомився жити на чужині, де майже за рік перебування не став своїм — навпаки, нам постійно урізають зарплатню, і вона вже стала такою, що й на нормальне харчування не вистачає. Нещодавно заробітчан-українців узагалі почали витісняти з Підмосков’я. В основному це стосувалося тих, хто прибув із Луганщини та Донеччини. Наш бригадир так і сказав:

— Ви хороші хлопці, але нам надійшла вказівка розселити донбасівців на Крайню Північ та Сахалін. Там вам будуть створені умови для проживання, нададуть роботу, і, напевно, зможете отримати російське громадянство. Тож або шукайте роботу деінде, але вам усюди скажуть те саме, або збирайтеся на переселення. «Ось вам і братня країна!» — подумав я.

Увечері в бараці гуло, як у бджолиному вулику. Усі обговорювали почуте й вирішували, куди податися далі. Ті, хто з інших регіонів України, вирішили залишитися з надією, що їм збільшать зарплатню після виселення донбасівців. У кого був закордонний паспорт, мріяли потрапити на роботу в країни Прибалтики. Дехто постановив повернутися в ЛНР-ДНР, і лише одиниці вирішили порадитися з родинами щодо переїзду на північ Росії.

Я був чи не в найгіршому становищі. У Первомайку не пустять козаки, у Луганськ я не збирався, бо знову змусять іти до Армії Південного Сходу, в Україну не міг переїхати, бо перебував у списках бойовиків ЛНР, їхати жити на Північ не мав бажання.

Я зателефонував матері й усе розповів.

— Женю, а ти не чув про програму СБУ «Повертайся додому»? — запитала мама.