Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

замовк, винувато дивлячись на мене.

Я підійшла до Сема. Опустилася на підлогу перед ним:

— Послухай. Усе виявилося... непросто. Ми поки що не можемо тебе випустити.

— Авжеж. Гроші ще не на рахунку, — навіть його голос здавався вилинялим, як пляжний ситець наприкінці літа.

— Сем... Твій батько тобі бреше. І не тільки про гроші. Твоя амнезія, твої проблеми з пам’яттю — не випадковість. Ми знайдемо спосіб тобі допомогти, ми тебе звільнимо...

Вираз його обличчя не мінявся. Він слухав мене й не чув. Чужий, далекий, байдужий... страждалець. Він, зрозуміло, не був ніякою лялькою. Він був Сем... мій Сем. Мій друг і мій коханий.

— Послухай, ми все подолаємо. Ми разом. Я завжди на твоєму боці!

— Ні, ти на їхньому боці, — сказав Сем, як і раніше на мене не дивлячись.

— На твоєму. Ти ж бачиш... у тебе проблеми з головою, ти сам за себе не відповідаєш.

— А ти відповідаєш? — запитав він тихо, але дуже чітко.

Я розгубилася:

— У сенсі?

— Хіба ти не робиш те, що тобі велять? — продовжував він, дивлячись у підлогу. — Сказали «будь посвяченою», і все — ти під рушницею, як новобранець. На навчання забила. Маму підвела під удар... Заради чого?

Він підвів очі. Я обімліла: з його очниць на мене дивилася інша людина. Страшна. Цілковито безжалісна, людина, яка знає про мене все. Мені здалося, що вбивчий холод порталу заливає кімнату, вкриває інеєм стіни й пробирає мене до кісток.

— Дашо, що сталося? — Гриша теж відчув зміну. Але він не міг її бачити. Для нього зовні все залишилося тим самим — Сем на дошках, я перед ним на підлозі...

— Гришо, дзвони Інструкторові, швидко...

— Немає покриття, — відгукнувся він через секунду.

— Щойно було!

— Було — й нема, — сказав той, хто говорив зі мною губами й голосом Сема.

Я не могла відвернутися. Хотіла — і не могла. Уся моя воля під його поглядом перетворилася на грудочку пластиліну.

За спиною засичала фарба з балончика — Гриша відкривав рамку...

Балончик закашляв. Гриша вилаявся, у голосі чулася паніка.

— Не витрачай фарбу дарма, — сказав той, хто сидів переді мною. — Звідси вийде тільки той, кому я дозволю... Дар’є, ти можеш підвестися.

Я збагнула, що стою перед ним на колінах і що він щойно випустив мене — дозволив відвести погляд від його холодних очей, що викликали оціпеніння. Я відскочила, як шайба від бортика, підхопилася й позадкувала до протилежної стіни. Стіна була розмальована графіті — цього разу Гришино мистецтво залишилося просто малюнком на бетоні.

— Мене звуть Олександр, — сказав той, хто рухав Семовими губами. — Я говорю з тобою з Лондона. Не бійся — я твій ДРУГ.

— З якого це дива?! — найбільше я боялася показати, наскільки налякана. Верещати, плакати, битися в зачинені двері, кликати на допомогу — паніка підказувала мені безліч виходів, усі огидні й зовсім даремні.

— А я був другом твого батька, — відгукнувся він незворушно. — Не те щоб другом... Не ворогом принаймні.

Гриша жалібно всміхнувся:

— Дашо... А що це в нас відбувається?

— Довго пояснювати, — я взяла з сумки пляшку води, приготовлену для Сема, згвинтила кришку, облилася, приклалася до шийки. — Олександр, значить... Це ви взяли мій амулет?

Він кивнув:

— Так. І вдарив тебе теж я, вибач, нічого особистого.

— Ніколи не пробачу, — прошепотіла я.

— Я ж попросив пробачення.

— Не пробачу того, що ви зробили з Семом!

Він фиркнув:

— Як зворушливо. Я саме збирався його прибрати, але якщо він тобі такий дорогий...

— Як — прибрати?!

— Фізично. У мене є лялька. І в мене є молоток. Коли я розіб’ю ляльці голову, Сем природно...

— Що тобі треба?! — верескнула я на октаву вище за свій звичайний тон.

— Відкрити портал, — він говорив тихо і вкрадливо. — Ліквідувати неподобство, що діється майже в центрі Москви майже сімдесят років.

— Пуп розв’яжеться, — пробурмотів Гриша.

Той, хто був Семом, удостоїв його поблажливим поглядом:

— Ти непоганий художник, але дурень набитий, вибач.

Мій телефон, як і Гришин, не бачив мережі. Ми були відрізані від світу — на страшній глибині, під будинком і підвалами, тунелями й перекриттями, під шарами піску й бетону, наодинці з небезпечною непередбачуваною істотою.

— А як ти звідси вийдеш? — знайшлась я. — Тут замкнено зовні, і двері...

— Я сиджу в Лондоні, у своїй квартирі, — він підняв куточки рота. — Мені не треба нізвідки виходити. А от