Читати книгу - "Руїни бога"

квіти ще трималися, попри собачу спеку. Пес на мить завмер, задерши носа до неба, мовби його теж тішили ці солодкі пахощі.

— Rosa canina, це значить собача троянда, — пояснив Тедді собаці, мовби того це мало повеселити. І про всяк випадок додав: — І спека собача.

Пес не міг сам називати речі довкола, тож Тедді сумлінно ставився до свого обов'язку вбирати за нього світ у слова.

Так вони й гуляли, два старі пси із запалими від віку й випробувань очима. Насправді Тедді поняття не мав, скільки років псові, знав тільки, що під час Блітцу тому було неперелевки, ну а йому самому виповнилося 29, і він був старшим за решту екіпажу (навіть почав чуло звати себе «стариганом»). Пса звали Щасливчик, і вдачі йому справді не бракувало. Сестра вигадала йому ім'я («вибач, що такий штамп»), порятувавши звірину з руїн Лондона.

— Я вирішила, що твоїй ескадрильї потрібен талісман, — пояснила вона.

Востаннє він гуляв із собакою ще до війни — тоді він вигуляв Гаррі, пса Шоукроссів. Гаррі помер, коли Тедді був на вченнях у Канаді, і Ненсі написала: «Вибач за радіомовчанку. Я довший час не могла писати, мені було нестерпно сумно від слів „Гаррі помер“ на папері». Її лист прибув того ж дня, коли він отримав телеграму про смерть Г'ю, — смерть Гаррі була меншим горем, але в його серці знайшлося місце і для нього.

Щасливчик забіг уперед і загавкав, приворожений чимось у живоплоті — може, полівкою, може, землерийкою. Чи, може, він гавкав просто так — це був міський пес, який не розумів природу і її мешканців. Він лякався, коли пташка пролітала в нього над головою, але не зважав, коли над ним ревіли чотири двигуни «Роллс-Ройс Мерлін». На «Галіфакси» від початку треба було ставити двигуни «Брістоль Геркулес», як планувалося — з «мерлінами» завжди були проблеми. Бодай старий-добрий Чешир примусив начальство замінити «Галіфаксам» старий трикутний кіль, через який літаки у піке часом фатально завалювалися на крило — а ось «мерліни», на жаль, лишилися при них. Мабуть, хтось штибу Моріса в Міністерстві авіації вирішив встановлювати «мерліни», щоб зекономити, чи з дурощів, чи і те, і те, ці риси зазвичай ішли пліч-о-пліч. А «Геркулеси»…

— Милий, будь ласочка, давай не будемо про війну, — сказала Ненсі. — Я вже так від цього стомилася. Давай поговоримо про щось цікавіше, ніж механіка бомбардування.

Від цієї репліки Тедді заціпило. Спробував згадати щось цікавіше, але не зумів. Власне кажучи, двигуни «Галіфаксів» були прологом до анекдота, який Ненсі сподобався б, але тепер він затявся і вирішив не розповідати. Звичайно, він хотів говорити про війну і «механіку бомбардування» — це його життя, це майже напевно стане його смертю, але Ненсі, мабуть, такого просто не могла зрозуміти, раз сиділа у своїй таємничій вежі зі слонової кістки.

— Ну, можемо поговорити, що там ти поробляєш, — зловтішно сказав він.

Вона сильніше стисла його руку:

— Ти ж знаєш, що не можу. Потім я все тобі розповім, обіцяю.

Дивно, мабуть, вірити в те, що буде якесь там «потім».

Це було кілька днів тому, коли вони прогулювалися променадом над морем. («Море», — пояснив він захопленому Щасливчикові). Як не зважати на прибережну охорону, що, звісно, непросто, то це були звичайні літні вихідні закоханої пари. Якимось чудом Ненсі вдалося випросити вихідні, коли в нього був відгул.

— Інтрижка! — вигукнула вона. — Це так романтично!

Відзвітувавшись офіцерові розвідки після рейду на Гельзенкірхен і з’ївши традиційну винагороду за те, що пережили виліт, у вигляді яєчні з беконом, Тедді рушив на вокзал, де й почалася його нескінченна подорож до Кінгс-Кросс. Ненсі чекала на платформі, і це справді виглядало романтично, чи бодай схоже на фільми і романи (хоча передусім йому спала на думку «Анна Кареніна»). Лише побачивши її сповнене нетерпіння обличчя, він збагнув, що забув, як вона виглядає. У нього не було її фото, треба це виправити. Вона обійняла його і сказала:

— Милий, я так скучила. А ти пса завів! Ти не казав!

— Так, це Щасливчик, — пса він завів уже давно, мабуть, просто забув їй сказати.

Вона присіла й почала туркотіти над псом. Може, навіть більше, ніж над Тедді. Не те, щоб він був проти.

Він думав, що вони лишаться в Лондоні, але Ненсі сказала, що «добре було б вирватися» на вечір (вона хотіла забути про війну), тож вони перейшли на інший вокзал і сіли на потяг до узбережжя. Вона забронювала кімнату у великому готелі («у менших господині задають забагато питань») і принесла обручку («з універмагу»). У готелі, як виявилося, було напхом напхано офіцерів воєнно-морського флоту з дружинами, хоча на очі траплялися здебільшого прикуті до суші жінки, а офіцери ошивалися деінде — хто зна, чим ті займалися на суші. Тедді був пекуче свідомий того, що форма повітряних сил виділяється на цьому тлі.

Дружина якогось офіцера підійшла до нього, коли він чекав у барі на Ненсі, торкнулася його руки і сказала:

— Я просто хотіла сказати, що ви, хлопці, потрудились на славу. На флоті світ клином не зійшовся, хай би що вони казали.

Тедді не переоцінював флот — на його думку, саме бомбардувальники завдали ворогові найбільше збитків на його території, — але всміхнувся, гречно кивнув і подякував. Тиск на руці посилився, війнуло запахом гарденій. Вона вийняла портсигар і запропонувала йому цигарку — Ненсі, прегарна у блідо-блакитному, з’явилася саме тоді, коли вона нахилилася прикурити від його запальнички, і тоді дружина офіцера вигукнула:

— О, то це ваша дружина? Вам так пощастило! А я просто підкурюю, — додала вона й доволі делікатно відійшла.

— Молодець, — розсміялася Ненсі. — Порятувала ситуацію.

— Ти про що?

— Милий, не будь таким наївним, ти ж розумів, чого вона хоче?

— Чого?

— Тебе, звичайно.

Так, звичайно, він це знав — цікаво, що сталося б, якби він був сам. Мабуть, він із нею переспав би. Його раз у раз дивувало, наскільки прямолінійніші жінки стали за час війни, а він у такому стані був їм легкою здобиччю. У неї були гарні плечі й відвага, мовби вона знала собі ціну.

— Вона б тебе живцем з’їла, — сказала Ненсі. А вона, як він зауважив, припускала, що йому це не сподобалося б. Чи що він не дав би собі з такою ради. — Мені джин, будь ласка.

— Прегарно виглядаєш, — сказав Тедді.

— Спасибі, мосьпане. Ти також.

*

Ненсі права, неохоче зізнався він собі, — вирватися з міста справді приємно. Він прокинувся рано, рука затерпла під вагою Ненсі. Постіль пахнула