Читати книгу - "Багряний рейд"

Дунай бачив це — тулилися хто в землянках, хто — в саморобних халабудах. Йти далеко від залізниці зараз безглуздо. Влада почала розробку покладів торфу, станція розбудовувалася, хай поволі, а це означало — тут є робота. За яку можна отримати пайок чи продуктові картки. Потреба місцевих триматися ближче до «хлібного» місця зробила свою справу: між селищем і хутором утворилася досить велика відстань.

Дяк із родиною жили окремо. Як побачив на карті, там поруч лісосмуга, хутір оточений нею з двох боків, ніби на маленькому острівці. Чужі там не ходили, саме через те місцевість була привабливою, аби обладнати там молитовний дім, адже справжню церкву, ще й автокефальну, націоналістичну, звести тут ніхто не дозволить.

Священик правив на Варвариному хуторі. Коли вибирався туди — всякий раз давав зрозуміти, що їде на станцію, працював там після актування[26] рахівником. Де і в чому виявив необережність, давши себе схопити, Дунай не знав. Але арешт жодним чином не пов’язав священика з хутором та його мешканцями. Тож дяк Ревуцький, оговтавшись, знову поволі почав рухати церковну справу далі.

Дощик почався, щойно він пройшов приблизно половину шляху. Спершу трошки посіяв, Дунай навіть не сприйняв його серйозно, восени вночі таке часто стається, вітер приносить вологу. Та незабаром пішло сильніше, й довелося навіть глибше натягнути шапку й підняти комір шинелі. Перехід, без того марудний, став узагалі незатишним.

Вийшовши куди треба й нарешті розгледівши за деревами обійстя, Дунай не квапився далі. Перечекав трохи, уважно роздивляючись довкола, вдивляючись у ніч, намагаючись розгледіти в її чорноті бодай щось підозріле.

Та нічого не порушувало тиші, ніде не вгадувалося найменшого руху.

Хіба дощ шелестів у листі.

Пригнувшись і приготувавши пістолет, Дунай рвонув уперед, подолав короткий відкритий відрізок, упав на землю, завмер, дослухаючись. Мирний спокій жоден звук, крім шуму верхівок дерев від холодного вітру, не порушив. Наступним ривком Дунай добіг до благенького паркану, ковзнув у діру між підгнилими дошками, перетнув городець, тінню прокрався до стіни, притиснувся спиною.

Тепер перевів подих, потім видихнув, спробував зазирнути у вікно крізь шпарини у віконницях. Нічого не побачив усередині, світло не горіло, господарі спали.

Дунай стукнув у віконницю кісточками пальців.

Тут же, сильніше — пістолетним руків’ям.

Почув — хтось прокинувся, суне до вікна. Більше не стукав, промовчав, коли долинуло тихе й, здається, тривожне:

— Хто?..

Пауза видалася задовгою, хоч насправді минуло кілька секунд. Потому спитали вже голосніше:

— Хто там?..

— Свої.

— Чого треба?

Замість відповіді Дунай відступив, обійшов хату, легко скочив на ґанок, завмер під дверима.

Зсередини заворушилися, брязнула клямка, в прямокутнику пройми з’явилася постать у білому. Зсередини дихнуло теплою хатою.

Затишок.

Чоловіка на порозі не розгледів. Нікого іншого, крім Остапа, тут бути не може. Дяк ступив праворуч, пропускаючи нежданого гостя. Дунай чи не вперше за останні дні відчув: отут дарма витягнув пістолет. У таких хатах нема кого й чого стерегтися. Пройшов, збирався назвати пароль, отриманий для зв’язку, аби напевне визначити себе.

Зсередини почувся приглушений жіночий зойк.

Дунай завмер, і тепер жінка закричала голосніше.

— Назад! — вигукнув хтось, швидше за все — дяк, принаймні голос звучав із того місця, де він стояв. Не ясно, кого закликав чи попереджав, біла постать сильніше тиснулася до стіни.

Якби не крики — почув би рух збоку, в глибині сіней, на мить раніше.

Ще не знаючи, хто там, не бачачи, скільки їх, він розвернувся, пославши в напрямку небезпеки дві кулі поспіль, почув крик пораненого, метнувся назад, намагаючись вирватися з пастки, в яку не знати, як себе загнав.

З протилежного боку коротко спалахнула, вибухнула пострілом ніч. Обпекло стегно й плече, потім нижче. Кулі решетили його з темряви, і, здається, стріляли звідусіль, вона оживала й ворушилася, постаті ставали матеріальними.

Дунай поточився, втратив рівновагу, але не свідомість та відчуття реальності. Рука далі міцно стискала руків’я, рот розкрився, пістолетне дуло вже прямувало туди.

І тут навалили відразу, одночасно, звідусіль, крутячи правицю, притискаючи, пересилюючи, вивертаючи.

Палець натиснув спуск — лиш куля пройшла повз ціль, ввігналася в одвірок.

Частина четверта. Східняк
(15–17 жовтня 1944 року)

Необхідно з’єднати революційно-визвольні кадри і повстанчі загони з українським народом, скріпити і продовжити боротьбу, поки не виженем останнього наїзника з нашої землі, поки не повернемо українському народу повної