Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

не чинила. Нічого не крала. І тебе не знаю. Я йду…

— Ти вкрала! Ти вкрала моє місце в аркані! Ти вкрала мою ніч із ним! Ніхто раніше не крав у мене ночі з чоловіком! — Вона тицьнула пальцем у Золоту, який щойно вийшов на ґанок.

Золота зирнув на Рутенію, на Дзвінку й попрямував до них.

— Що відбувається? — спитав він, пробравшись через уже добрячий натовп.

Рутенія стенула плечима і вказала поглядом на Дзвінку. Дзвінка ж, побачивши Золоту, кинулась до нього:

— Вона злодійка! Вона багато чого вкрала! Я переможу її, і ти будеш зі мною… Не добром, то примусом…

Вона сунула руку за пояс, витягла пригорщу трав і кинула йому межи очі, примовляючи:

Як голубу без очей, так би тобі, раб Золота, за мною без ночей!

По тому другою рукою витягла з-за пояса якийсь коричневий кавалок і кинула під ноги Золоті. Селяни ахнули: був то мертвий голуб.

Золоту оточив сірий туман. Зільник зблід і відскочив. Озирнувся. Повернувся до сонця, став на коліна та заспівав:

Сонечко ясне, красне, Освіщаєш гори, долини, Освіти мою душу, Щоби була ясна і чиста, як ти. Освіти моє серце, Щоби було там кохання справжнє! Освіти мій розум, Щоби був чистий і ясний.

Туман розвіявся, і Дзвінка відійшла вбік, вражена.

— Що ж… Ти! — звернулася вона до Рутенії. — Тобі так просто не відбутися.

— Чого ти від мене хочеш? Мене запросили на танок. Я погодилася.

— Раз у сто років запрошують жінку до аркану. Найдостойнішу! Найсильнішу! І тут прийшла ти! І вони запросили тебе! Не вірю, що ти краща! Не вірю! Хочу двобій на межі!

Запала мертва тиша. Роздратована Рутенія вигукнула:

— Гаразд. Я приймаю твій виклик. Де та межа, чим будемо битися?

Дзвінка розреготалась, а Рутенія звернулася до Золоти:

— А ти знаєш щось про двобій на межі?

— Уперше чую, — прошепотів той.

На подвір’ї з’явилися мольфари.

— Виклик кинуто, і виклик прийнято! — сказав Данко.

— Ніхто не покине селище, поки двобій не завершиться! — сказав Званко.

— Початок двобою опівночі! У Священному Гаєві! — знову проголосив Данко.

— Але ж нам треба в дорогу. Ми поспішаємо. Може, вдень? — спитав Золота, й відповіддю йому стало мовчання. — Я так і думав, — пробурмотів він сам до себе.

Поки вони говорили, Дзвінка непомітно зникла. Люди розійшлися. На дворі лишилися Рутенія і Золота.

— Що це вона так до тебе? — спитала Рутенія.

— Вона приходила вночі. Я відмовив: немає в серці більше місця. Зайняте воно, — відповів Золота.

Відьму кинуло в жар. Опанувавши себе, сказала:

— Гаразд. Ходімо, дізнаємося щось про цей двобій.

— І поснідаємо.

— Хтось казав про сніданок? — з'явився коло хвіртки радісний чугайстер.

Виглядав він ще краще, ніж учора: сповнений сили, краси і незрозумілого сяйва. Коли ж почув новини, спохмурнів.

— Важке випробування. Навіть для тебе, Рутеніє.

За столом Віт оповів про двобій: