Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

і підкладають: дуб — для сили, осику — від упирів, березу — для зв’язку землі і неба, модрину — від небезпеки з вогню, води і землі, вільху — для рівноваги світів.

Вогонь палає. Всі в колі. Музики починають вибивати ритм. Чіткий. Запальний. Магічний. Спочатку повільно і тихо.

Там — там-там — там-там…

Руки кладуть на плечі сусідам. Коло замикається. Зачинається рух.

Бубни гучнішають. Стають вимогливіші. Ваблять за собою й водночас наказують. Рухайся. Стань цілим. Стань сильним. Стань мужнім. І йди шляхами воїнів.

Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…

Ритм стає швидшим. Руки тиснуть сильніше. Навкруги обличчя. Мокрі від поту. Змінені вогнем. Просякнуті ритмом. Несамовиті очі. Несамовиті.

До бубнів приєднуються скрипки.

Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…

Все зникає.

Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…

Ритм рве до танку. Коло прискорює оберти. Ритм прискорюється. Коло — за ним. Зникає відчуття ніг, рук. Вже нічого не видно. Вогнище — жовта пляма. Чужі руки на плечах — невагомі.

Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…

Ритм прискорюється. Швидкість стає несамовита. Там — там-там — там-там! Там — там-там — там-там! Воїни ледве втримують коло, а музики рвуться далі, далі-далі, далі-далі…

Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…

Щось живе народжується всередині. Тепле. Гаряче. Воно рветься назовні, воно хоче волі, хоче звільнення з клітки… Та ще рано…

Там — там-там — там-там…

Те, живе і гаряче, міцнішає. Збільшується. Росте з кожним ударом бубна. Воно первісне. Воно сильне. Воно люте. Воно не знає страху. Не знає жалю. Не знає нічого, крім волі!

Там — там-там — там-там…

Пора, пора-пора, пора-пора… І воно вибухає. Розриває груди. Розриває голову. Розриває тіло…

Коло розірвано, воїни лежать на землі. Знесилені й сильні. Безвільні й вільні водночас. Порожні й сповнені вірою у себе.

Музики замовкли, а серця б’ються у одному ритмі…

Там — там-там — там-там…

Полум’я розгоряється сильніше. Піднімається вище і вище. Вище хати, вище смерек, вище гір. Вогненний стовп з’єднує небо і землю. Сліпучий, палючий.

Воїни ж лежать довкруж того стовпа, і серця їхні б’ються в однаковому ритмі: там — там-там — там-там…

Полум’я згасає. Лише на місці розпаленої ватри — кілька напівзотлілих жарин. Та полум’я не зникло — воно увійшло у серця, наповнило тіла й душі по самі вінця.

Рутенія отямилась. Повільно підвелася, озирнулася.

Побачила воїнів, що так само, збираючись на силі, підводяться. Відчувала страшну слабкість і водночас готовність перевернути гори. Пошукала очима друзів. Знайшла Золоту, Віта. Подалі — стояв злидень. Згадала, він не був у танці. Відмовився. А ще перед тим щось казав… Що? Несила згадувати.

Друзі зібралися гуртом і пішли до хати, яку їм відвели для ночівлі.

Ніхто їх не перепиняв, ніхто нічого не питав — як і нікого з воїнів села. І не спитає. Бо те, що переживають воїни в аркані, можна лише відчути, пережити, але ніяк не пояснити.

21

Рутенія прокинулася від жіночого крику. Нашвидкуруч одягнулась і вискочила надвір.

Побачила дівчину. Та стогнала, билася об землю, впивалася в неї пальцями, обдираючи шкіру. Від того руки були червоні, криваві смуги повзли брудною одіжжю. Рутенія кинулась до дівчини. Із сусідньої хати теж бігли люди. Рутенія встигла вхопила дівчину за плечі. Та вирвалася, відскочила, й, по-звірячому вишкірившись, закружляла навколо відьми. Люди, що прибігли з сусідніх хат, боялися підійти.

Рутенія придивилася й впізнала дівчину, що вчора вночі накривала стола. Дзвінка.

— Дзвінко! Це ти?

— Я! Це Я! А хто ти?

— Мене звати Рутенія. Я вчора прийшла до вашого села.

— Тебе звати босорка! Крадійка! Перелесниця!

— Я не зла відьма. Я нікому зла