Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

— Я лежав, нічого не бачив, але, здається, він щось у столик поставив, — сказав хлопець.

Вовченко розчинив дверцята столика. Там стояли склянки, пляшки, білі металеві підстаканники. Семенів напарник швидко вигріб їх і витяг валізку.

— Так, — сказав Вовченко, виваживши валізку в руці і поставивши її на підлогу. — А далі, громадянине Семене Рудаківський?.. Я не помилився у прізвищі?.. Ні? Ну, відкривайте всі свої сейфи.

Провідник мовчав. Він заціпенів. Здавалося, ця людина враз перетворилася на велетенську дерев'яну ляльку, в якої живими залишалися тільки очі, повні страху й люті.

— Ну, що ж, — сказав підполковник, — тоді нам допоможе ваш колишній товариш. — Він виглянув у коридор і кивком голови покликав Гармаша. — Упізнаєте?

Обличчя Рудаківського зробилося плямисто-буряковим. Він хотів підвестися, але за мить покірно опустився на лаву.

Тим часом експрес вільно мчав засніженою рівниною, гуркочучи по невисоких містках. Ніхто з пасажирів у вагоні й не здогадувався, що відбувається у ці хвилини в службовому купе.

Підполковник глянув у вікно, за яким немов віялом оберталися, поволі відпливаючи назад, білі болотисті луки, на яких де-не-де визирала з-під снігу жовта трава. Потім перевів погляд на Рудаківського.

— Раджу самому віддати, — нагадав провідникові Вовченко. — До того, як почнемо обшукувати вагон і самі знайдемо. Суд бере це до уваги…

Вагон весело простукотів містком і, знову м'яко погойдуючись, побіг по рівнині. Всі чекали.

— У тамбурі, — нарешті глухо промовив провідник.

— Де саме?

— Тайник за обшивкою…

Вовченко вийшов у тамбур і став обстукувати стінку. Тайник, якщо він і справді був за обшивкою, виявити нелегко. Після марних пошуків підполковник повернувся в купе.

Тут все залишалось так, як і перед тим, коли він вийшов. Немов у мертвому завороженому царстві. Рудаківський сидів, опустивши голову. Жуков-Гармаш мовчки стояв біля дверей. Бригадир і молодий провідник сиділи поруч, притиснувши Семена до столика. Тільки Чепіжний з виглядом досвідченого детектива обмацував очима кожен куточок.

Поїзд прогуркотів на стрілках. Наближалася станція, яку він проходив без зупинки.

— Покажіть тайник самі, — наказав Рудаківському підполковник.

Той покірно виліз з кутка і в супроводі Вовченка та колишнього валютника вийшов у тамбур.

— Ось ці гвинти зняти… — сказав Рудаківський.

Дали відкрутку. Але руки Семена тремтіли. Він ніяк не міг попасти в проріз.

Тоді Вовченко сам заходився біля гвинта. Тепловоз низько загув. Минаючи станцію, поїзд уповільнив хід…

І тут сталося несподіване. Рудаківський хитнувся вбік, сіпнув двері вагона. Тієї ж миті до дверей кинулася ще одна людина. Це був Жуков-Гармаш.

Він учепився за провідника, не даючи йому вистрибнути з вагона.

Здоровань Семен люто вдарив Сергія Гармаша головою у підборіддя. Вовченко, кинувшись до них, устиг побачити, як ослабли пальці, що вп'ялися у плече злочинця, і від різкого поштовху провідника Гармаш заточився і випав з вагона.

Коротким ударом підполковник відкинув Рудаківського в тамбур. Бригадир смикнув за стоп-кран, і під вагоном тяжко заскреготіло залізо.

Молодий провідник разом з Вовченком навалилися на Семена.

Потім Вовченко вистрибнув з вагопа й побіг уздовж експреса.

Сергій Леонідович, розкинувши руки, лежав горілиць під невисоким насипом. З розсіченої голови лилася кров.

Підполковник розстебнув ватянку, сорочку і притулився вухом до грудей Гармаша. Серце людини уже не билося…

Вовченко підвівся. Не міг відірвати погляду від мертвого обличчя, від тернових, навіки застиглих очей. Нахилимся і, тяжко зітхнувши, закрив Гармашеві очі.

Холодний зимовий вітер пролітав над долиною, порушив коротке сиве волосся колишнього валютника. Вовченко сумно дивився на мертвого, не чув, як хтось закричав: «Людина випала!» Не бачив, як з вагонів вистрибували цікаві пасажири.

Перед його очима немов перебігло все тяжке і невдячне життя людини, яка звалася Сергієм Гармашем і народилася, як і кожна, щоб бути щасливою і залишити після себе добрий слід на землі…

Молодий провідник підійшов до підполковника.

Вовченко обернувся і не впізнав його. Певно, у цей момент від думав про Юрія, який удруге і тепер уже назавжди втратив батька…

О четвертій ранку кабінет Вовченка був залитий світлом і повен людей. Тут зібралися оперативні працівники відділу й комсомольці-дружинники, студенти технологічного інституту та університету. Готувалося завершення справи «Оріон».

Вовченко пояснював завдання оперативним групам, до кожної з яких входили працівники міліції і дружинники.

Божко вже ночував у камері попереднього ув'язнення. Належало провести обшуки й затримати ще п'ятьох злочинців. Юрію випало їхати на Куренівку за Бородкіним, і він у душі подякував долі, що не до Басистого, де його чекала б тяжка зустріч з Анатолієм.

Вовченко давав останні розпорядження ревізорам, які мали зробити інвентаризацію на фабриці й у крамницях, що торгували її продукцією.

Покликавши за собою дільничного уповноваженого і дружинників, котрі, відчуваючи серйозність моменту й своєї місії, намагалися зберігати весь час поважність і підкреслену, непідкупну суворість, Юрій вийшов на внутрішнє подвір'я управління. На них чекав великий старий фургон із загратованими віконечками.

Надворі було зовсім темно. Виїжджали на операцію вдосвіта, щоб застати потрібних людей вдома. Це Юрій знав. Але щоб затемна?!

Згадалися слова Вовченка: «Тайники розкриваються вночі, але тільки в тому разі, якщо вдень розкриються душі…» Лейтенант сів поруч шофера і сказав, куди їхати.

А ось і маленький будидочок Бородкіна на глухому краю Куренівки, за яким уже починалися луки, що вели до Дніпра.

Не доїхавши трохи, Юрій наказав водієві зупинитися. Оселя Бородкіна хоча й акуратно побілена, але навіть при світлі ліхтаря видно, що скособочена халупка майже до вікон уросла в землю.

Десь у сусідньому дворі завалував пес. Дільничний уповноважений постукав у двері. З хати — ні звуку.