Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

43

— Заміж тобі потрібно, — продовжує Настя. — За нормального мужика. Я вже не кажу про багатого.

Я скептично дивлюся на молодшу.

— Ні, за багатого точно не треба. Зробить тобі дітей, а потім переслідувати буде, — хмуриться вона, роблячи дивні висновки. — Вони такі, думають, що за гроші все можна купити.

Я ж радію, що її Костик дав нам спокій. Хоча, що з нас взагалі можна взяти? Ну, крім кредиту з Насті. Який вона зі скрипом, але виплачує.

— Нормального тобі треба. Хоча, нехай буде хоч трохи при грошах і автівці.

— Тобто зовсім без грошей і автівки — ніяк? — роблю серйозне обличчя, аби вона не зрозуміла, що я знущаюся.

— Ну, раптом мене треба буде підвезти кудись?

Наявність Насті просто розчулює.

— А, так може це тобі мужик з автівкою потрібен? — насміхаюся відверто.

— Ой, та хто на мене подивиться, — вона махає рукою. — Я ж матір-одиначка. Мужики від мене, як таргани від світла, щілинами ховаються. Але я вже все вирішила. Ось зараз виплачую кредит, зберу трохи грошей і піду нігті робити на замовлення. Буду майстром манікюру!

Я округлила очі. Тільки цього бракувало. Так і уявляю, як у нас з’явиться дикий сморід по всій квартирі від лака, як сюди будуть приходити силіконові хижачки, щоб підпиляти свої загребущі кігті.

Настя буде перед ними плазувати, догоджати, щоб залишилися задоволеними й знову прийшли. А в повітрі буде стояти білий туман від спиляного.

Брр. Жах. Але все ж це непоганий варіант для матері-одиначки. Тож зараз, як найкращій сестрі на світі, я можу сказати:

— Так, Насте, це чудова ідея.

Помічаю, як її губи сіпаються.

— Ти не віриш у мене, — докірливо видає сестра.

— Чому? — дивуюся.

— Бачу по твоїх очах. Ти злякалася.

— Стривай, я вірю в те, що ти можеш щось робити. Я в це завжди вірила. Але…

— Але я залетіла, — сумно підсумовує вона. — Пам’ятаю, як ти кривилася, коли я сказала про це, і точно так само дивилася.

Так, не найкраща тема для розмови в новорічну ніч.

— Я просто знала, що тобі буде важко, і хотіла захистити. Ти моя сім’я, Насте, що б там не було. Ти, Єгорка й тато. Як би не було важко, я вас ніколи не кину, тому що люблю, — усміхаюся їй, а в самої серце стискається.

Так, вони єдині мені рідні люди. Але так хочеться ще й особистого щастя…

— Гаразд, на добраніч, — підіймається Настя.

А потім обіймає мене й цілує в щоку.

— Сеструнь, усе в тебе вийде з твоїм коханцем. Ти в мене однаково найкраща й кохати вмієш. Він оцінить тебе, ось побачиш, просто ще до нього не дійшло. Ну, і не допомагав би він нам просто так.

Гей, сльози. Зупиніться. Я вас не випускала!

Киваю і відвертаюсь, щоб вона нічого не помітила. Дивлюся у вікно. Сніжинки кружляють у повітрі.

Посидівши ще трохи на самоті, вирушаю спати. Ялинка у вітальні горить різнобарвними ліхтариками. У моїй кімнаті теж є мініялинка — відірвані нижні гілочки від основної, прикрашені гірляндою.

Я довго не можу заснути, а ледь провалююся в сон, як чую вібрацію телефона. Мабуть, чиїсь повідомлення з привітаннями дійшли.

Вранці мене будить настирливий дзвінок. Зимнєв. Куди ж без нього…

— Так, Вадиме. З новим роком.

— З Новим роком, — звучить хрипкий голос.

Поруч щось завиває. Мабуть, він на вулиці.

— Скільки тобі потрібно часу, щоб одягнутися? — запитує він дивним тоном.

Я навіть слухавку прибираю від свого обличчя. Дивлюся на екран. Ні, дійсно Зимнєв дзвонить. Що це з ним?

— Не знаю. Може пів години або годину. У ліжку так тепло.

— Зі мною буде спекотно, — чую сміх у слухавці. — Даю тобі п’ятнадцять хвилин. Чекаю внизу біля твого під’їзду.

— Ем, — тільки й можу вичавити я в повній прострації.

Ще чого. Бігти за клацанням пальців до боса! До коханого боса, який снився всю ніч.

— Соне, ти ж відсвяткувала із сім’єю?

— А? — зранку я така багатослівна.

— Я не хотів тебе вчора відволікати. Усе ж Новий рік — сімейне свято. Загалом, хочеш відсвяткувати зі мною? Тільки ти і я?

— Хочу, — випалюю швидше, ніж обмірковую його слова.

Сама ж підскакую на ліжку й тягнуся до речей. Ось шкарпетки, ось кофта, ось колготки. А як же «згадати про гордість»? Ой, поки я буду про неї згадувати, то пропущу багато чого цікавого!

— Чекаю, — чую відповідь, а потім — тиша.

Швидко натягую на себе речі. Здоровий глузд намагається повернути мізки на місце, але вони активно чинять опір. Так, я зовсім втратила й сором, і голову, і гідність, якщо біжу за дзвінком боса до нього в обійми. Можна вважати мене дурною закоханою жінкою. Хай так. У свята потрібно святкувати, а не страждати. Нехай це буде наша остання зустріч, потім розлучуся остаточно! Ось так.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍