Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

41.

В Алекса нерви на межі, це видно неозброєним поглядом, і він сильніше стискає мої руки. Стає настільки важко стояти у цій компанії, що мені нічого краще не спадає на думку, як розвернутися і піти.

Вчасно нагадую собі, що це поки що моя квартира і йти явно потрібно не мені.

— Що означає я сміявся? — здивовано підкидає Андрій. — А що мені треба було робити? Сказати дівчині, у яку я закохався, що це була помилка? Підготувати її до доленосного знайомства з тобою? Це що, бл*ть, за дитячий садок? Мені сподобалася дівчина — я прийшов і забрав її.

— Ага, як останній мудак, — відповідає Алекс, дивлячись увесь час на мене. — Повір, Олесю, я всі ці роки про тебе думав. Мені було тоді дев'ятнадцять, досвіду з дівчатами особливо не було, та ще й з такими, як ти. Та й потім, коли побачив вас разом, зрозумів, що ти щаслива з ним, а ти була моїм першим коханням.

— Ти навіть до пуття не знав мене, ти просто спостерігав на відстані? — все ж таки починаю шкодувати Алекса, хоча зараз, дивлячись на нього, складно уявити, що колись він був настільки сором'язливим і боязким. Зараз він працює у такій сфері, де всім цим якостям немає місця.

— Чому постійно ви всі правильні, а з мене робите якогось негативного героя? Ти навіть не підійшов до неї жодного разу, ти одразу сказав, що вона зі мною й тижня не протримається, але Олеся й заміж за мене вийшла, — Заремський не здається. Він зараз настільки відчайдушно намагається пробити чолом мої бетонні стіни, що на методи йому байдуже, а мені це нагадує десятий клас.

— А як тебе ще можна назвати? Ти все зіпсував, забрав її у мене, а сам потім кинувся в обійми іншої жінки, коли почалися проблеми у шлюбі. До чого призвело ваше сімейне життя? — Алекс тре перенісся, і я бачу, як він сердиться. Злість на Андрія буквально розриває його зсередини.

— Напевно, що у нас є донька, — бездоганно відповідає мій колишній чоловік. — І все, що відбувалося у нас у шлюбі з Олесею — суто наша справа, ти не маєш права зараз втручатися.

— Зараз? То ти що, вирішила знову зійтись із ним? — Алекс дивиться на мене, як на божевільну, у його очах навіть чітко читається легкий мотив розчарування.

— Треба було ще десять років почекати, що ти так рано підхопився? — по-моєму, Андрій захопився сарказмом, і зараз вихопить, але Алекс тримається до останнього.

— Не треба було посягати на чужих дівчат, ти ж знав, що я відчував до неї, а вчинив у результаті, як закінчений мудак, — висловлюється Алекс.

Знову чоловіки починають лаятись, а я лише дивлюся у вікно і думаю, як це все тупо виглядає збоку. Стає погано від того, що відбувається, я доросла жінка, вони двоє дорослих чоловіків, а ми стоїмо тут і обговорюємо якусь дитячу дурість, їй-богу.

Стає раптом так смішно, що я сміюся вголос. По різні боки від мене двоє чоловіків, які десять років тому мене не поділили: один із них розбив мені серце, а у другого його склеїти так і не вийшло. Я настільки заплуталася і задовбалась від цих стосунків, що залишається лише одне — сміятися до блювоти. Може, тоді стане легше?

Нетямущий погляд Алекса, скептичний — Андрія, їм двом не зрозуміти моєї внутрішньої істерики, але раптом стає  начхати на цей ідіотизм, адже це історія стосується їх двох, так нехай йдуть в інше місце і з'ясовують між собою стосунки. Я розумію одну річ: краще бути самою, ніж брати участь у цьому абсурді.

У мене своїх проблем навалом, у мене є життя, про яке я мріяла, і маленька дівчинка, яка наповнила це саме життя змістом, а розумітися на тому, хто перший побачив іграшку — немає сенсу. Я вимотана, і єдине, чого хочу — це притиснути до себе свою Дашу і дивитися на захід сонця на пляжі. Рішення приходить блискавично, і я знаходжу привід заговорити.

— Дякую вам, хлопці, гарна історія, але мені треба залишитись на самоті, — тихо прошу.

— Олесю, але як же…

— Алексе, ми з тобою про все поговоримо, але мені потрібно побути одній і все обдумати, будь ласка. Ти, по суті, тут не живеш, їдь до себе, відпочинь від перельоту, а через кілька днів поговоримо.

Алекс ще намагається щось сказати, але я повертаюся до Андрія:

— Дякую, що був зі мною, але тобі краще поїхати, ти зі мною всі справи закинув. Коли я заберу Дашу — дам тобі знати.

— Можемо поїхати за нею разом, — він виходить і стає попереду Алекса. Як завжди, настільки самовпевнений, що я усміхаюся.

У нього неможливо було не закохатися, він випромінює силу та впевненість. Але зараз на мене не діють ці чари.

— Ні, я сама, мені треба побути з сім'єю, — стою на своєму, навіть здається, що від своїх серйозних слів я стала вищою на зріст.

По очах Алекса бачу, що він засмучений, що я несерйозно поставилася до його почуттів, але коли тобі тридцять, ти просто вже не можеш адекватно сприймати подібні історії.

Ну чесно, це ж смішно. Не міг підійти, соромився, кохав десять років… Це так безглуздо, що навіть думати не хочеться.

У моєму житті немає місця таким історіям, це дивно і певною мірою соромно, що я стала учасником подібного. А ці двоє взагалі гарні, серйозні мужики, а розібратися з жінкою не можуть. Досі свято вірять, що кожен з них має рацію. Один покидьок, інший — жертва. А хто я у цій історії? Трофей?

— Зателефонуй, коли забереш Дашу, я під'їду, — долинає до мене голос Андрія з передпокою, але я не обертаюсь — не хочу більше дивитися на сумні очі Алекса.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍