Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

Після ритуалу, якого я майже не пам’ятаю, багато чого змінилося. Мені більше не потрібна була кров для підтримки життя. У щоденний раціон повернулася звичайна їжа, що не могло не тішити. Я стала майже такою ж, як Влад. Звісно, не було його здібностей та переважної сили, але невичерпна енергія вирувала всередині. Здавалося можу все. Почуття кардинально відрізнялися від пережитих у шкурі напівкровки. Де постійна спрага справно пригнічувала, навіть, після насичення нікуди не зникала. Лише дратувала докучливим комаром, що дзижчав. Здавалося, цьому не буде ні кінця, ні краю. Але мене позбавили від цього. Я змогла вільно зітхнути після дивного ритуалу. Дивного, тому що перша ж вимовлена братом Влада фраза незрозумілою мовою відгородила нас двох від усього іншого світу димчастим куполом. Що відбувалося всередині я пам'ятала рівно до того моменту, поки цей купол не зник. Потім пам'ять розвіялася, немов після яскравого сну, залишаючи за собою лише приємні розмиті шматочки. Чітко пам'ятала металевий смак крові на язиці, що розносив небачену раніше ейфорію по всьому тілу та ніжний довгий поцілунок під низький голос з-за купола, що ніби пов'язував нас воєдино невидимими нитками. 

Потім Влад відніс мене у свою кімнату та, обережно поклавши на ліжко, навис зверху. 

- Як ти? - на вигляд спокійно запитав він, але я бачила інше.

- Дивно! Я тебе відчуваю немов себе, - я ще не могла нормально сформулювати свої думки.

- І що ти відчуваєш? - на губах усмішка.

Влад став для мене відкритою книгою. Усі сумніви щодо нього зникли. Він також потребував мене, як і я його. Абсолютне щастя накрило з головою.

- Я тебе кохаю! - шепочу, притягуючи його за голову до себе.

- Я знаю, маленька моя! - полегшено сміється він, цілуючи мене в куточок губ, але слова серйозні як ніколи, - Ти тепер моя! У всіх сенсах! Я тебе ніколи не відпущу!

- Я не планую нікуди від тебе діватися. Але ж ти і так вже це знаєш!

Влад, важко зітхнувши, відкочується від мене.

- Що? - здається, настав час одкровень.

- Вже?! - добрий смішок, - Лізо, я з першого дня нашого знайомства обізнаний про всі твої душевні переживання. Я можу читати всіх людей, якщо захочу. Я багато чого можу, як ти вже зрозуміла. При зв'язуванні тобі дісталася лише мала частина моєї вродженої сили, яка дала тобі безсмертя з гарантією зачати та виносити нашу дитину. Це не мій вибір. Сила дає лише те, що потрібно для продовження роду. Закон виживання скрізь однаковий.

- У нас може бути дитина? - я як завжди виділила лише найважливіше для себе.

Для мене ця тема була ще незнайомою. Я серйозно не замислювалася про це раніше, але можливість материнства в такій ситуації, м'яко кажучи, надихала.

- Не може, Лізо! У нас буде дитина! - промовив Влад, обережно перебираючи моє волосся, - Знаю все, що ти відчуваєш, але не розумію логіки. Ти не злишся на мене. Чому? Я думав, ти будеш розлючена від того, що я все це підлаштував. Ти про це ніколи не дізналася б, якби Дрого тримав свій рот на замку. 

Я перевернулася та, уткнувшись у подушку, щиро розсміялася. Чоловік він і в Африці, тобто і в іншому світі, чоловік. Для сильної статі знати, але не розуміти жінок, це явно прописна істина в усіх світах! Віддихавшись, я повернулася до Влада та чесно зізналася:

- Ти мене не залишив! Ти боровся за нас.