Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

уважно й задумливо. Нарешті він поклав йому руку на плече і сказав:

– Справді ви були моїм учнем. І мені не соромно за це.

Кольський почервонів:

– Повірте, пане професоре, я не заслужив на таку похвалу.

Вільчур ніби не чув його слів, зайнятий своїми думками. Ці думки, мабуть, були надзвичайної ваги, бо чоло професора вкрилося глибокими вертикальними складками. Раптом він рішуче глянув Кольському просто в очі:

– Ви мене переконали. І я поїду. Але за однієї умови.

Кольський трохи занепокоївся.

– Гадаю, пані Добранецька погодиться на всі умови.

– Так, так, – підтвердила пані Ніна. – Я приймаю всі умови заздалегідь.

Вільчур не звернув на неї жодної уваги і сказав Кольському:

– Це умова ні для кого іншого, окрім вас.

– Для мене? – здивувався Кольський.

– Так. І я підкреслюю, що це умова sine qua non[85].

– Слухаю, пане професоре.

– Отже, на час мого перебування у Варшаві ви, пане колего, залишитесь тут. Я не можу покинути, ви маєте самі це зрозуміти, своїх пацієнтів. Доктор Канська – не хірург, а тут ми маємо багато випадків, які вимагають хірургічної допомоги. Ви залишитесь тут, поки я не повернусь.

Кольський стояв білий як полотно. Несподівана пропозиція Вільчура впала на нього, як величезне щастя, яке він навіть уявити не міг. Залишитися тут. Бути разом з Люцією, бачитись із нею щодня. Працювати разом, як раніше у Варшаві… Навіть у найвідвертіших мріях він не заходив так далеко. Він хотів було вже відповісти, що погоджується на умову професора, але його зупинила думка: як це сприйме Люція? Чи не побачить вона в цьому якогось підступу, чи не буде вважати його небажаною особою… Особливо після того, що він почув з її вуст, коли вона розмовляла з Добранецькою. У її словах він навіть міг зауважити бажання включити його до числа ворогів професора, яких Люція вважала своїми ворогами. Радість бути поруч із нею таким чином може обернутися нестерпним катуванням для обох.

– Я не знаю, – невпевнено сказав він, – я не знаю, чи можу я собі це дозволити, пане професоре.

– Чому?

– У Варшаві в мене багато роботи. Клініка переповнена… Окрім того, приватні пацієнти.

– Але ж ви мусили передати їх якомусь заступникові?

– Так… Але в клініці… Доктор Ранцевич звільнив мене лише на два дні.

Вільчур уважно до нього придивився:

– Пане колего, гадаю, що в цій ситуації це не може бути аргументом, з яким слід рахуватися.

– Мабуть, – заїкаючись, сказав Кольський. – З іншого боку…

– Я не хочу тиснути на вас. Я не думав, що ваше перебування тут буде для вас таким неприємним. Я знаю від доктора Канської, що ви у своїх листах часто заявляли про намір відвідати нас. У будь-якому разі я не можу скасувати свою умову. Тож подумайте.

– Але тут немає про що говорити, – пані Добранецька зірвалась зі стільця. – Звичайно, доктор Кольський залишиться. Розмову з Ранцевичем я беру на себе. Було б чимось неймовірним, якби Ранцевич міг мати претензії з цього приводу. Я не розумію, чому ви чините опір. Я тим більше не розумію, бо знаю, як сильно ви симпатизуєте…

– Я згоден, – швидко перебив її Кольський. – Я залишусь, поки пан професор не повернеться.

– От і добре, – посміхнувся Вільчур. – Незручності не такі вже й страшні. Поселитесь у моїй кімнаті. І, будь ласка, користуйтесь усім, що вам буде потрібно. Бо ви, звичайно ж, не брали з собою багато речей.

Кольський заперечливо похитав головою:

– Я взагалі нічого не взяв.

– Тож ви дасте мені свій варшавський номер телефону, й одразу по приїзді я зателефоную, щоб вам надіслали все необхідне.

– Я із цим розберуся, – втрутилась Добранецька.

– До того ж вам, колего, не зашкодить ознайомитись із тутешніми умовами і з місцевими людьми. Ось вам коротка відпустка, хоча погода й не для відпустки.

Подумавши, Кольський відповів:

– Я хотів би тільки попросити пана професора про одне…

– Слухаю.

– Я хотів попросити, щоб… пан професор сказав панні Люції, що ініціатива мені залишитися тут виходить від вас і що ви поставили це як умову вашої поїздки до Варшави.

Вільчур відповів трохи здивовано:

– Так, безумовно. Я можу це їй сказати.

Пані Добранецька з нетерпінням глянула на годинник.

– Я так боюся, щоб ми не запізнились на летовище. На дорогах неймовірне болото, і про всяк випадок краще виїхати чимшвидше. Звичайно, якщо пан професор може.

Вільчур ствердно кивнув головою.

– Я зараз одягнусь. За десять хвилин я буду готовий їхати.

Він зайшов до своєї кімнати, де Люція закінчувала пакувати речі. Він допоміг їй закрити валізу.

– Ви дуже незадоволені мною, панно Люціє? – спитав він. – Подумайте, як би у подібному випадку ви вчинили самі.

– Не знаю, – вона знизала плечима. – Я не знаю, як би я діяла на вашому місці. Але якби я мала рятувати цю людину, я навіть й пальцем не ворухнула. Такий монстр не заслуговує на життя. Чим раніше світ звільниться від нього, тим краще.

Вільчур посміхнувся.

– Ви відважна.

– Відважна? – здивувалася Люція вона.

– Ви узурпуєте Боже право судити. І якщо ви вже це робите, то вам водночас треба привласнити й іншу Божу рису: милосердя. Але не будемо дискутувати, бо на це зараз немає часу. Я мушу швидко вдягнутися.

– Ви недовго будете у Варшаві? – спитала вона з дверей.

– О ні. Ні на годину довше, ніж потрібно. Іще. Щоб ви тут не нудьгували і щоб у вас була допомога, доктор Кольський залишиться тут. Я попросив його. Я навіть вимагав, щоб він залишився до мого повернення. Він дуже відмовлявся, але мусив погодитися, бо я поставив таку умову.

Люція дивилася на нього широко розплющеними очима.

– Відмовлявся?.. Якщо він так відмовлявся, то я не розумію, чому ви так його примушували. Я прекрасно сама дам собі раду. Тим більше що доктор Павліцький заглядає сюди майже щодня.

– Ну, не завжди, не завжди, – лагідно мовив Вільчур.

– І крім того, я не розумію…

Він перебив її:

– Ми це вирішимо іншим разом. Тим часом я повинен швидко вдягатися.

Коли Люція вийшла, він швидко одягнувся і через п’ять хвилин з’явився у передпокої у своєму пальто і з валізою. У кількох реченнях дав Люції вказівки щодо різних питань лікарні, після чого тепло поцілував її руку і вийшов на ґанок, де вже чекала пані Добранецька. Під сильним дощем вони пішли до машини. Це був великий важкий автомобіль дещо застарілої моделі, але зручний і на добрих ресорах. Незважаючи на болото на тракті, він рухався рівно. Досвідчений водій успішно оминав великі калюжі й більш ризиковані вибоїни.

Пані Добранецька намагалася поговорити з Вільчуром, але він відгороджувався від неї односкладовими словами. Вона ж не піддавалась і шукала нові теми, поки він нарешті не сказав їй:

– Я втомився, прошу пані. Спробую подрімати.

Вона зрозуміла і замовкла.

Щоправда, поки що не можна було задрімати, але коли через годину машина повернула з тракту на шосе, професор Вільчур, спираючись на подушки сидіння, заплющив очі й заснув. На летовище прибули за годину перед вильотом. Вільчур присвятив свій вільний час написанню листа Люції, де нагадав кілька справ, про які, виїжджаючи, не пам’ятав.

Через дві години вони вже були на варшавському аеродромі і просто з Окенця