Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

Гості догодили. Під час їхнього візиту було оголошено про додаткову допомогу на суму 700 мільйонів доларів, сюди входило деяке озброєння, необхідне Україні для протистояння російському нападові на сході: гаубиці, контрбатарейні радіолокаційні станції та партія дронів-камікадзе під назвою Phoenix Ghost. Стоячи серед ящиків і коробок цієї зброї на складі на сході Польщі, Ллойд Остін виклав своє бачення війни словами, які стривожили його більш обережних колег у Білому домі:

— Ми хочемо бачити Росію ослабленою настільки, щоб вона не могла вчиняти так, як вчинила під час вторгнення в Україну[276].

Іншими словами, ціль США — не просто допомогти Україні вижити у війні, але й знищити здатність Росії розв’язувати нові війни.

Ця заява свідчила про зміну політики США. Лише два місяці тому Остін разом з іншими американськими посадовцями пояснював українцям, що постачання потужнішої зброї, на кшталт гаубиць, навіть не обговорюється, і що українцям для сповільнення російського просування варто рити окопи. Однак відступ росіян із-під Києва змінив риторику Білого дому. Як висловився під час поїздки Ентоні Блінкен, «Росія зазнає невдачі. Україна досягає успіху»[277]. Навіть із ризиком отримати у відповідь ескалацію з боку Росії — як-от удар по лініях постачання НАТО до України чи навіть використання тактичної ядерної зброї — США із союзниками підрахували, що виграш того вартий. Вони мали шанс зруйнувати російську машину війни, і Остін чітко дав зрозуміти, що США із союзниками «перевернуть небо і землю», аби допомогти Україні досягти цієї мети.

Через два дні після відвідин Зеленського Остін скликав міністрів оборони сорока країн на саміт до авіабази «Рамштайн» у Німеччині — щоб узгодити допомогу Україні. Делегацію з Києва очолював міністр оборони Олексій Резніков, він не один тиждень працював над створенням такої коаліції. Після повернення до Києва Резніков пояснив Зеленському, що результат зустрічі значно кращий за будь-які поставки зброї. Йшлося, за його словами, про «тектонічний філософський зсув» у найпотужнішому військовому альянсі світу. Україна й досі не мала чіткого плану для вступу в НАТО, але його лідери нарешті погодилися навчати й споряджати українські Збройні сили так, ніби вони всі в одній команді борються з тим самим ворогом.

— Є таке гарне англійське слово. Інтероперабельність! — сказав Резніков, якому йшлося про оперативну сумісність.

За нечисленними винятками на кшталт турецьких дронів «Байрактар» і американських ракет «Джавелін», українські військові покладалися на радянські системи озброєння — і витрачали їх стрімкими темпами. Те саме стосувалося й російської армії, яка теж дотримувалася радянських стандартів і зразків. Однак арсенал Росії був значно більший, а її військова промисловість могла виготовляти нові боєприпаси куди швидше, ніж Україна. Щоб компенсувати різницю, Україна намагалася отримати старі запаси інших країн, скажімо, Болгарії та Південної Кореї.

— Ми стукали в кожні двері, — казав мені Резніков.

Проте відчутного результату не отримували. Країни, що володіли такою зброєю, або мали її у невеликій кількості, або, за словами Резнікова, «були дружні до росіян».

Зустріч у Рамштайні запропонувала довготривале рішення. Україні доведеться відмовитися від радянського устаткування та адаптуватися до систем озброєння НАТО. Замість шукати по світу застарілу зброю і затикати нею діри в українському арсеналі, альянс зможе відвантажувати нові комплекси з власних заводів і складів. Ця стратегія обіцяла із часом зрівняти сили сторін, що воюють. Були й чималі ризики. Однією з оголошених Путіним цілей вторгнення було запобігти вступу України в НАТО. Лише за кілька тижнів до зустрічі в Рамштайні Зеленський все ще пропонував зробити Путіну цю поступку в мирних переговорах. Був готовий відмовитися від заявки України на членство в НАТО, нехай і ціною внесення змін до Конституції. Нині ж Україна рухалася у протилежному напрямку, і росіяни лютували.

Пропагандистські канали Кремля почали наполягати, що Росія тепер веде війну з усім НАТО — або, як вони часто кажуть, «колективним Заходом». Міністр закордонних справ Сергій Лавров, більш-менш поміркований голос в оточенні Путіна, застеріг, що приплив зброї в Україну підвищує ризик ядерної війни.

— Загроза серйозна, реальна, — заявив Лавров державному телеканалу Росії напередодні зустрічі в Рамштайні. — Не можна її недооцінювати.

Застереження не відрадили ні Зеленського, ані його союзників на Заході. Вони запустили прискорений процес інтеграції.

— Де-факто, — пояснив мені Резніков, — Україна стає частиною НАТО. Ми воюємо натівською зброєю. Наших солдатів навчатимуть натівські інструктори.

Міністр випереджав події. Реалізація бачення, яке виклав у Рамштайні Остін, займе місяці. Утім, на багатьох фронтах ситуація почала розвиватися на користь України. Своїм рішенням про вторгнення Володимир Путін вивільнив ті самі сили, які прагнув зупинити. Фінляндія та Швеція, дві останні держави північної Європи з військовим нейтралітетом, за три місяці після вторгнення Росії в Україну подали заявки на вступ до НАТО, і альянс схвалив їм прискорену процедуру членства. Наступної весни, зі вступом Фінляндії, довжина кордону Росії з НАТО подвоїться. Зеленський попросився наступним у чергу, і Україна — після того, як майже двадцять років стукала до НАТО в пошуках захисту від росіян і отримувала у відповідь лише порожні обіцянки — нарешті була на шляху до оперативної сумісності з альянсом. Навіть якщо повне членство залишалося недосяжним, армія України буде тісно пов’язана з НАТО, і її розвідувальні служби — також.

Протягом тижня після зустрічі в Рамштайні США оголосили, що передають українцям величезні обсяги розвідувальної інформації.

— Ми відкрили канали обміну даними[278], — сказав генерал Марк Міллі.

За допомогою американських супутників і систем спостереження Україна могла бачити, де війська загарбників розташовують командні пункти, і які офіцери там перебувають. На початку травня видання New York Times написало, що розвіддані США допомогли Україні вбити прицільними ударами аж дванадцять російських генералів. Після Другої світової війни жодна з провідних армій світу не втрачала стількох вищих офіцерів за такий короткий час.

Обмін розвідданими поступово покращувався — і те саме відбувалося зі взаєминами Міллі й Залужного. Генерали зв’язувалися принаймні раз на тиждень, часто розробляли операції в деталях.

— Для мене ця людина — майже як бог, — казав мені тоді Залужний.

Проблема з перекладачами й надалі псувала генералам деякі розмови. Однак Залужний, навислий над пристроєм гучного зв’язку у своєму командному центрі, відчував запал Міллі до боротьби та перемоги у цій війні.

— Він усім серцем, щиро був із нами, — казав Залужний.

Березневу суперечку через хибні розвіддані було скоро забуто, і Залужний шкодував про своє тодішнє рішення не відповідати на телефонні дзвінки американського генерала.

— Авжеж, я молодий, і був трохи дурний, — зізнався мені Залужний. — Мені хотілося перемотати плівку назад і поговорити з ним заново.

* * *