Читати книгу - "Спустошення"

учасників експерименту і завершивши рапорт, він спакував речі і рушив далі, на Таганрог. Це була дорога, і, як казав Русич, доїде не кожен. Віктор, що сам був родом з цих місць, завбачливо попередив по скайпу, вберігаючи від важких життєвих розчарувань, про деякі спокуси, що могли виникнути на шляху до Ростова — зокрема, не довіряти бабусям на проміжних станціях, якщо пропонуватимуть пиріжки з макаронами, — там все одно буде тільки картопля.

Тримайся, Південь! Я вже їду до тебе!

Рівнини. О бандитський краю, о батьківщино «ростовських урок» з пісні про Мурку, Ростов-папа, Одеса-мама. Тут була «вольниця», і всіх, хто намагався цю вольницю присікти, нещадно винищували. Віктор ідентифікував себе саме так — не як росіянина, а як донського. Бути незалежним, далекоглядним і, безумовно, проявляти таку пасіонарність, якої в цивілізованих місцях, як от Москва, або ж Пітер, виявляти не прийнято.

Віктор зростав тут. Він був із небагатої родини військового, і його батько заклав у нього стовідсоткову впевненість в тому, що він може досягти в житті всього, чого захоче — потрібні лише зусилля. Найбільший страх, за його словами, який доводилося переживати у житті, він відчув років у сім чи вісім — батько повернувся пізно ввечері п’яним і поклав його на стіл, на дошку для розбирання м’яса: батько хотів пожартувати і зробити вигляд, наче збирається розрізати його на шматки. Однак самому Віктору в цей момент було не до жартів — він був упевнений, що батько зараз справді розчленує його. Потім, розказував Віктор, він зрозумів, що це переживання заклало в ньому один із ключових архетипів, так би мовити, базовий сценарій — страх перед Хроносом, який намагається убити маленького Зевса.

Його поселили в окремій кімнаті невеликого будиночку на околиці Таганрога. Довкола розцвітали плодові сади, вулиці, майже як у часи Чехова, перетворилися на канави, залиті рідким болотом, тож їх можна було долати здебільшого за допомогою плавзасобів.

Федора навідували дедалі глибші думки й одкровення, з тим, як ставав йому зрозумілішим задум Гурова. Він не ділився ними з психоінженерами, а лише відстежував їх внутрішнім зором, курячи на ґанку дому під гілками розквітаючої айви, а потім записував у свої дорожні нотатки.

На думку Боргеса, Герман Гессе, вигадуючи «Гру в бісер», сам не до кінця уявляв, на що вона мала би скидатися. Я подумав, що Гессе, як і більшість геніїв, не дожив до часу, коли прийшли психоінженери і зробили з його Glasperlenspiel технологію, щоб створити нову Касталію. Бо що це було, як не Касталія — з їхніми спробами прочитати світ заново? Ця нова Касталія спробує відродити усю колишню вертикаль людської душі, що знову могла би розпрямитися у повний зріст і впертися головою в склепіння неба, нагадавши про образ атланта — людини, вартої того, щоби називатися людиною; людини, чиє людське значення загублене серед середньовічних рукописів, що втрачається вже в античному епосі і яке зрідка, іноді проблискує в найдревніших текстах — германських міфах про Одіна, здатного називати речі мовою істинних імен, в даоських текстах, за якими прозирає живе потойбічне — вічна близькість людини і Нескінченності; П’ятикнижжя Мойсеєве, в якому відчувається велич тисячоликого Адама Кадмона.

Роззнайомившись із мешканцями «будиночка з айвою», він поїхав на пляж прогулятися і, запнувши поли пальта, вкрай доречного на вітряному березі, блукав берегом моря. Шум хвиль очищував свідомість, і хвилі почали рухатися в такт його розуму: він поступово наповнювався спокоєм, відстороненістю, відчуттям, що, як там складеться, все буде добре. Що можуть приходити різні збурення, можуть бути помилки на шляху, але глобально, все з ним буде добре.

Це було наче пробудження велетенської істоти, обрисів якої ми ще самі до пуття не бачили, що підіймалася звідкілясь із глибин. Це ми прикликали її. І вона почала жити через нас — дивитися нашими очима, діяти нами. Аналітики стверджували, що на сцені когнітаріату, де вже були присутні вчені, методологи, психологи, письменники, явно когось бракувало — і всі негласно лише чекали, коли прийдуть вони, легіон їх, чиїх імен і професій ніхто ще не знав, але які заповнять усі вільні ніші на широкій ниві нової креативної діяльності. Можливо, їх можна порівняти з нердами-інженерами, які на зорі програмування складали перші персональні комп’ютери у себе в гаражі або на задньому дворі, надихаючись обкладинками коміксів 50-х і науково-фантастичними фільмами, безоглядно вірячи у свою інтуїцію, у те, що вони впіймали у вітрила вітер нової професії.

Усі вони виростуть звідси. Попереду ще багато священних воєн. Своїх джихадів, терактів, своїх обвалених близнюків. Але цього вже не спинити — вони підіймаються, наче шиї доісторичних рептилій у клубах туману. Вони йдуть до нас.

Таганрог став для нього місцем медитації на березі, перепочинком в дорозі. Відчувши, що похитнуті моральні сили повертаються до нього і що завдяки медитації він здобув прохолодну, ясну відстороненість, він почувся готовим рушати далі. Парного числа, це була п’ятниця, 22-го квітня, рейсом Таганрог–Астрахань він вирушив у Калмикію, в степ, на зустріч буддійській Елісті.

* * *

Все, що я бачив за вікном, прокидаючись раз за разом від стрясання автобуса, — це рівнина, залита місячним світлом. За вікном із-за хмар блимала повня, а самі хмари, при ясному світлі місяця, здавалися, синьо-зеленими, невисокими наче вийдеш з автобуса, простягнеш руку — і матимеш хмару у руці. Тепер я, виринаючи зі сну на дорожніх перестанках, розумів, чому автобус долав п’ятсот кілометрів дороги на Елісту близько десяти годин — дорога тут жахлива, і спати практично неможливо. Серед ночі ми зупинилися на станції «Зимовники» для туалету, і я з полегшенням вийшов покурити і розім’яти ноги. Повітря в степу було різке, гостре, свіже, холодне з зими, і між землею і небом висіло натягнутим, наче струна, відчуття дикості та неозорості.

Перед сьомою ранку вони, нарешті, в’їхали в Елісту, і він жадібно став вдивлятися у навколишні будинки, намагаючись визначити, на що все це схоже — однак найбільше, що він бачив, це багатоповерхівки, такі ж, як у спальних районах будь-якого міста, все вкрай скупе й механічне, і ця архітектурна бідність на тлі бідності пейзажу немов обкрадала. Подекуди поглядові траплялися окремі будівлі з загнутими догори у монгольському стилі кутами дахів, і вони — чи не єдиний доказ того, що зараз він практично вийшов за межі європейського культурного притягання, натомість ступав на землі Внутрішньої Азії. Географічно, Калмикія все ще належала Європі, але де-факто, з огляду на навколишні краєвиди, вона вкрай слабо асоціювалася з поміркованим середземноморським ландшафтом Франції чи Італії. Тут мешкали духи предків. Дивлячись на це глибоке небо, Федір раптом легко уявив, що