Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

Але тоді у свисток подуй, коли трофеї всі здобуті.

Я поклав свисток у кишеню і відкрив торбинку на кухонному столі. Усередині побачив зубчик часнику і додав його в свій інвентар. Тоді побіг на захід, у вітальню. Підлогу вкривав великий східний килим. Навколо стояли антикварні меблі, схожі на ті, що я бачив у фільмах сорокових років. У західній стіні були дерев’яні двері з дивними вирізаними персонажами. На протилежній стіні висів красивий скляний ящик для трофеїв. Він був порожнім. На ящику стояв ліхтар на батарейках, а прямо над ним висів блискучий меч.

Я взяв меч і ліхтарик, тоді скрутив східний килим, знаючи, що під ним прихований люк. Відкрив його та побачив сходи, які вели вниз до темного підвалу.

Я ввімкнув ліхтарик. Коли спускався сходами, меч почав світитися.

Я продовжував звертатись до записів про «Zork» у щоденнику Грааля, який нагадував мені, як саме пройти через лабіринт кімнат, проходів та головоломок. Я зібрав усі дев’ятнадцять скарбів гри, постійно повертаючись у вітальню, щоб помістити декілька за раз у ящик з трофеями. По дорозі довелося боротися з кількома NPC: тролем, циклопом і дійсно набридливим злодієм. Що стосується легендарного ґрю, який ховається у темряві та чекає, щоб пообідати плоттю — то я просто уникав його.

Крім свистка капітана Кранча, захованого в кухні, я не знайшов ніяких сюрпризів або відхилень від оригінальної гри. Для того, щоб пройти цю імерсивну тривимірну версію «Zork», я просто повинен був виконувати ті ж дії, що необхідні і для проходження оригінальної текстової гри. Не зупиняючись та не озираючись, мені вдалося закінчити гру за двадцять дві хвилини.

Незабаром після того, як я здобув останній з дев’ятнадцяти скарбів гри — крихітні латунні кульки — на дисплеї з’явилось повідомлення про прибуття «Воннеґута». Автопілот щойно приземлив корабель на полі на захід від білого будинку. Його маскування все ще було ввімкнене, а захисні щити підняті. Якщо «шістки» вже були на орбіті довкола планети, я сподівався, що вони не помітили мій корабель.

Я востаннє побіг назад у вітальню білого дому і поклав фінальний скарб у ящик з трофеями. Як і в оригінальній грі, в ньому з’явилася мапа, направляючи мене до прихованого кургану, де закінчувалася гра. Але мене не цікавила ні мапа, ні кінець гри. Усі «трофеї» тепер були «здобуті», а тому я вийняв свисток капітана Кранча. На верхній частині він мав три отвори. Я прикрив третій, щоб отримати звук частотою 2600 герц, завдяки якому цей свисток став відомим в історії хакерів. А тоді подув — одна виразна пронизлива нота.

Свисток перетворився у маленький ключ і мій рахунок піднявся на 18 000 очок.

Я повернувся на друге місце, лише на 1000 балів випереджаючи Ейча.

Через секунду симуляція гри оновилася. Дев’ятнадцять предметів у ящику з трофеями зникли, повертаючись на початкові місця, а решта будинку і гри повернулась у стан, в якому я їх знайшов.

Коли я глянув на ключ у долоні, то запанікував. Він був срібного, а не молочно-зеленого кольору нефриту. Але покрутивши його і оглянувши уважніше, я побачив, що він загорнутий у срібну фольгу, наче жувальна гумка чи шоколадка. Я обережно стягнув обгортку і виявив всередині ключ з полірованого зеленого каменю.

Нефритовий ключ.

І точно, як на Мідному ключі, я побачив на його поверхні вигравірувану підказку:

Продовжи квест, пройшовши тест

Я перечитав її кілька разів, але значення не зрозумів, тому поклав ключ в інвентар, а тоді оглянув обгортку. То була срібна фольга з одної сторони і білий папір — з іншої. На жодній зі сторін я не побачив ніяких позначок.

Тільки тоді я почув гучний рев космічного корабля, що наближався. Це повинні бути «шістки». Звучало, наче вони тут у повному складі.

Я заховав обгортку до кишені та вибіг з будинку. Небо над головою заповнили тисячі бойових кораблів «шісток», наче розлючений рій металевих ос. Спускаючись, кораблі розділялися на невеликі групи і прямували в різні боки, наче хотіли покрити поверхню планети.

Не думаю, що «шістки» були настільки дурними, аби спробувати забарикадувати всі 512 копій білого будинку. Ця стратегія спрацювала на Людусі, але тільки на кілька годин, і там було одне місце. Весь Фробозз був у зоні PvP, де функціонувала як магія, так і технології, а це змінювало всю ситуацію. Скоро почнуть прибувати орди озброєних до зубів мисливців, і якщо «шістки» намагатимуться втримати їх на відстані, почнеться війна небаченого в історії ОАЗи масштабу.

Я продовжував бігти через поле до трапа корабля і побачив велику ескадрилью вертольотів. Близько ста спускалося з неба і, здавалося, прямували прямо на мене.

Макс уже завів двигуни «Воннеґута», і я наказав йому злітати, щойно піднявся на борт. Досягши панелі керування, вижав швидкість на максимум. Рій «шісток» віддалявся, але відчайдушно намагався мене наздогнати. Мій корабель стрімко піднімався в небо, і тут з декількох напрямків почався обстріл. Але мені пощастило. Мій корабель був швидким, а щити — найсучаснішими, так що їм вдалося втримати оборону, поки я вийшов на орбіту. Але в останній момент вони відмовили, і корпус «Воннеґута» постраждав від тривожної кількості пошкоджень за секунди до світлового стрибка.

Я ледве втік. Виродки майже дістали мене.

Мій корабель був у поганому стані, тому замість того, щоб повернутися безпосередньо до фортеці, я вирушив до «Гаражу Джо» — орбітальної ремонтної станції в Секторі-10. «Джо» був чесною установою з NPC-персоналом, розумними цінами і блискавичним обслуговуванням. Я звертався до них завжди, коли «Воннеґут» потребував ремонту чи модернізації.

У той час як Джо і його хлопці працювали над моїм кораблем, я надіслав Ейчу короткого електронного листа, аби подякувати. Я сказав йому, якщо він відчував переді мною якийсь борг, то тепер відплатив у повному обсязі. Я також визнав, що був цілковито