Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

покривав груди Альберта. Тоді схопив його за волосся і, всівшись на свою жертву, почав кулаком гамселити його по голові.

Першим ударом він розпанахав йому надбрів’я, другим — розквасив губи. Альберт відчув смак крові в роті. Він не міг ні рухатися, ні дихати, а грек продовжував волати, і кожне слово супроводжував ударом по обличчю. Раз, другий, третій... Непритомніючи, Альберт почув галас, спробував одвернутися, але від удару в скроню знову втратив свідомість.

Шум, веремія, все довкола закрутилося...

Кільком перехожим вдалося втрутитись, вони відтягли грека, який не переставав волати, і нарешті звільнили Альберта, поклавши його на тротуар. Хтось відразу запропонував викликати поліцію. Грек схопився — йому не треба поліції, йому треба шкіру того мерзотника, що розплився в калюжі крові, на якого він грозився кулаком: «Негідник!» Хтось закликав розійтись, жінки відходили, помітивши в крові непритомну людину. Двоє чоловіків — свідків пригоди — скрутили грека, тримали його долілиць, як черепаху, щоб не перевернувся. Усі щось радили, ніхто нічого не розумів, але коментували всі. Хтось казав, що справа точно в жінці... Тримайте отого! Ви — міцний, ідіть допоможете мені! Який же він здоровило, той дурний грек, як той кашалот, але занадто товстий, щоб бути справді небезпечним. Ну, принаймні, сказав хтось, треба, щоб прибула поліція.

— Поліція — ні! — заволав жестикулюючи грек.

Слово «поліція» посилило його злість і лють. Рукою він відкинув одного добровольця, жінки закричали, заметушилися, а всі решта відступили назад. Людям було все одно, як закінчиться ота халепа. Здалеку хтось спитав: «Турок?» — «Мабуть, то — румун!» — «Та ні! — відповідав всезнаючий чоловік, — румуни схожі на французів, а то — турок». — «О! — крикнув хтось, — турок, а я що казав?»

Прибуло двоє поліцейських і почали розпитувати, що відбувається. Ідіотське запитання, бо було зрозуміло, що тут бійка, ледве вгамували одного, який хотів пришити другого, отого, що лежить за чотири метри звідси. «Так-так, — казали поліцейські, — зараз подивимось». Але насправді дивитися вже було нічого, бо події розгорталися далі. Перехожі, що досі стримували грека, при появі людей в уніформі його відпустили. А йому того й треба було. Він перевернувся на живіт, став на коліна, підвівся (тут його уже ніхто не стримав, він, як той експрес, що набирав ходу, змів би будь-кого на своєму шляху, отож ніхто не ризикнув, а особливо поліцейські). Грек кинувся до Альберта, який десь підсвідомо відчув наближення небезпеки. Але в той момент, коли Антонапулос наближався, в Альберта все ще були закриті очі, а голова хиталася з боку набік, як у лунатика. Але він зібрався, перевернувся на живіт, підхопився на ноги і побіг зиґзаґами, втікаючи від грека.

Перехожі були розчаровані.

Вистава мала б продовжитися, але головні виконавці зникли. Глядачі так і не побачили арешту, хоч були учасниками і хотіли би знати, чим закінчиться ця історія. Розчарованими були не лише поліцейські — вони лише розвели руками, — вже як є (хоч би ті волоцюги відбігли подалі, бо якраз за вулицею Песк’є закінчувалася їхня дільниця).

Але «гра у квача» швидко закінчилася. Альберт потер рукавом обличчя, щоб краще бачити. Він біг так, ніби за ним гналася смерть, і був набагато меткішим, ніж товстелезний грек. Незабаром їх розділяли вже дві вулиці, потім три, чотири... Альберт шаснув направо, потім наліво, мало не вискочивши на Антонапулоса. Він ще вийшов сухим із води (якщо не рахувати двох вибитих зубів, розбиту брову, синці, біль у ребрах, страх і т. д.).

Закривавлений чоловік, що скрадався вулицями, відразу привернув би увагу поліції. Навіть перехожі вже стривожено обходили його. Альберт розумів, що йому вдалося відірватися від свого нападника. Він зупинився біля фонтана на вулиці Скріб і обмив водою лице. Тільки зараз відчув, як почали боліти потрощені місця (а особливо розірване надбрів’я). У нього не було чим спинити кров, навіть рукав, притиснутий до лоба, не поміг, вона юшила скрізь.

Молода жінка у капелюшку і гарному одязі сиділа сама, притискаючи сумочку до себе. Вона відвела погляд, як тільки Альберт зайшов у приймальню. Не помітити його було важко, бо у приймальні було лише два крісла — одне навпроти одного. Вона відвернулася, подивилася у вікно, через яке нічого не було видно, і кашлянула, прикривши очі. Їй страшніше було від того, що цей чоловік помітив її, ніж від того, що сама поглянула на нього, заюшеного кров’ю, що текла з голови. Було очевидно, що він вскочив у якусь халепу. На другому кінці коридора почулися кроки і голос — то з’явився доктор Мартіно.

Молода жінка підвелася, але відразу спинилась. Побачивши Альберта, лікар зробив йому знак. Той підійшов, а жінка повернулася на місце і сіла, ніби покарана.

Лікар мовчки помацав то тут, то там і похмуро констатував: «Вам добряче натовкли пику...» Тоді промив дірки в яснах, порекомендував піти до дантиста і зашив рану над оком.

— Десять франків.

Альберт витрусив усе зі своїх кишень, навіть опустився навколішки, щоб знайти кілька монет, що закотилися під сидіння. Лікар згріб усе, але там не було десяти франків — навіть приблизно. Він стенув плечима, і змирившись, провів Альберта до виходу без зайвого слова.

Паніка охопила Альберта. Він узявся за ручку дверей, земля попливла у нього під ногами, серце шалено колотилося, його нудило. Було таке відчуття, що зараз він упаде, або його поглине, як у сипучих пісках. Голова паморочилася, а очі викотилися з орбіт, він тримався руками за груди. Здавалося, що у нього серцевий напад. Звідкись зразу з’явилася консьєржка.

— Ви ж не збираєтеся обблювати мені підлогу?

Він не мав сил відповісти. Консьєржка подивилася на його зашиту брову, опустила руки і підняла очі до неба: які ж усе-таки ніжні створіння, ці чоловіки...

Напад був сильний, але короткий. Він уже переживав подібне в листопаді і грудні 1918 року, протягом тижнів після свого завалу. Навіть уночі він прокидався, відчуваючи себе засипаним у ямі, мертвим, задушеним...

Все довкола