Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Прадель попереджав його: «він подивиться на роботу, перевірить, зробить зауваження, — плювати на це, зрозуміли? На склади його не пускати!.. Я ж можу на вас покластися, Дюпре?»)

Дюпре так і зробив — склади перетягли в муніципальні приміщення (це забрало два робочих дні). Але представник міністерства вмів рахувати і перераховувати, і це не спрацювало.

— Тут бракує домовин, — сказав Мерлен. — Дуже багатьох не вистачає, і я хочу знати, куди ви їх упхнули.

А ще той дурнуватий пес, який приходив сюди пожерти час від часу. Це ж треба було, щоб це сталося саме сьогодні! Досі в нього кидали камінням, а треба було прибити — от до чого призводить доброта...

Наприкінці дня, коли роботи завершувались і робітники розходилися, Мерлен повернувся з муніципального складу і сказав, що у нього ще є робота. Зрештою, він переночує в будиночку для реєстрацій актів цивільного стану. І при цих словах розвернувся і пішов рішучим широким кроком старигана.

Перед тим як побігти дзвонити капітанові Праделю, Дюпре востаннє обернувся.

Там, удалині, з реєстровою книгою в руці, Мерлен зупинився перед похованнями на північному краї кладовища. Він зняв куртку, книгу загорнув туди і поклав на землю. А тоді взявся за лопату, яка під вагою його величезного черевика ввійшла в землю по самісінький держак.

25

Куди він міг піти? Чи є в нього інші знайомі, про яких він не говорив, і в яких можна би було знайти прихисток? А що з ним буде без морфіну? Чи зможе він його собі ді­стати? А може, він нарешті вирішив повернутися додому (це було би розсудливим рішенням...). Але в Едуардові ніколи не було нічого розсудливого. Цікаво, яким він був до війни? — міркував Альберт. І чому він не задав більше запитань панові Перікуру під час того обіду? Він же мав право також дізнатися, яким був його бойовий товариш до того, як вони познайомилися?

Але куди він міг піти?

Ось про що думав Альберт з ранку до вечора відтоді, як пішов Едуард, — вже чотири дні. Він усе згадував їхнє життя, перебираючи картинки, епізоди.

Не можна сказати, що йому бракувало Едуарда. Його зникнення стало для нього навіть певною мірою полегшенням. Бо відпали обов’язки, покладені на нього, він нарешті зміг дихнути і відчути себе вільним. Але не спокійним. Ну він усе ж таки не дитина! — думав Альберт, хоча, згадавши його залежність, його незрілість та його впертість, можна було й засумніватися. А та ідіотська ідея з пам’ятниками загиблим... Альбертові вона здавалася хворобливою. Нехай ця ідея у нього і виникла — це ще можна було зрозуміти (бо йому хотілося відплати, як і всім). Але дивно було, що він залишався таким глухим до розумних зрештою Альбертових аргументів. Щоб не бачити різниці між проектом і мрією! Цей хлопець точно витав у хмарах (серед багатіїв таке трапляється, їм здається, що реальність їх не торкається).

У місті почалася негода, холодні дощі. Альберт попросив, щоб йому замінили рекламні щити (які від вологи покоробилися і до кінця дня добряче важчали), але нічого не добився.

Зранку біля станції метро він брав свої дерев’яні рекламні щити і міняв їх під час обіду. На один район було з десяток таких же бідолах, переважно демобілізованих, які ще не встигли знайти іншої роботи. Наглядач, який завжди крутився поруч, готовий був вискочити саме в той момент, коли хтось знімав щит, щоб потерти плечі, і погрожував викинути геть, якщо той негайно не начепить свою ношу.

Одного вівторка вдень на бульварі Осман між галереєю Лафайєт та церквою Святого Августина Альберт носив з одного боку рекламу Рабіби — фарби для фарбування панчіх, з іншого — ГІП-ГІП-ГІП-УРА — годинники для переможців. Дощ, який припинився вночі, знову почав хлющити близько десятої ранку.

Альберт щойно вийшов на ріг вулиці Паск’є. Було заборонено зупинятися навіть для того, щоб витягти кашкет з кишені, треба було постійно ходити.

— Твоя робота — крокувати, — казав наглядач. — Ти був піхотинцем, так? Ну от, це те саме!

Між тим почалася справжня злива. Альберт поглянув наліво, направо, прихилився спиною до стіни будинку, ноги зігнулися в колінах, щити опустилися на землю. Він нагнувся, щоб виборсатися зі шкіряних ременів. Аж раптом наче стіна будинку звалилася на нього (здавалося, цілий фасад упав йому на голову).

Удар був такий сильний, що відкинуло убік все тіло. Потилицею він ударився об кам’яну стіну, рекламні щити звалилися на землю, ремені затягнулися, душачи Альберта. Він борсався, як потопельник, бракувало повітря, і без того важкі щити придавили його так, що неможливо було ворухнутися; коли ж він спробував підвестися, довкола його шиї затяглися ремені...

Його охопив жах: він уже колись пережив таке у вирві від снаряда. Подумалось, що так зараз і помре у цій ідіотичній ситуації: придушений, нерухомий, бездиханний...

Його охопила паніка, рухи стали некоординовані, йому хотілося крикнути, але не виходило. Все сталося так блискавично. Він лише відчув, що його тягнуть за ноги з-під щитів, а ремені вже дужче стискають шию. Він спробував підсунути під ремені руки, щоб вдихнути. Аж тут ще один сильний удар звалився згори на один із дерев’яних рекламних щитів. Від нього задзвеніло в голові. І раптом трохи розвиднілося, ремені спали. Альберт спрагло вдихнув повітря, почав кашляти, мало не блюючи. Він пробував захищатися, але... від чого? Відбиватися, як сліпий кіт? А коли вдалося розплющити очі, все стало зрозумілим: стіна, яка звалилася на нього, прибрала людську подобу. Над ним схилилось чиєсь розлючене обличчя з виряченими очима.

То кричав Антонапулос:

— Негідник!

Його розбухла пика з товстим подвійним підборіддям була червона від люті, а погляд ніби прошивав голову Альберта наскрізь. Грек, який щойно його завалив, розвернувся і з розгону кинувся величезним задом на щит, що