Читати книгу - "Дожити до весни"

– Пшла, сказав!

– Дякую за запрошення! Ви дуже гостинні, товаришу Хромов! Справжній джентльмен! – усміхнулася, стримуючи дрож, що охопила раптом заклякле від холоду й довгого сидіння в альтанці та на підвіконні тіло.

– Я тебе не запрошував!

– То запросіть.

– Як рак за горою свисне!

– Ну, раки ще від зимової сплячки не прокинулися. А я не дуже прошена.

Анабель підійшла до хромового діда впритул, штовхнула рукою двері. З вітальні війнуло таким смородом, що її аж знудило. Відступила на крок, стягнула з шиї шарфика, затулила ним носа.

– А хай йому грець! Та тут же дихати не можна!

Згадала, що такими самими захаращеними, закиданими всіляким непотребом були сіни в сільській хаті Тьохи. Але в бідолашного Тьохи діагноз на його пласкому обличчі написаний, а цей… Колись такий успішний, такий всесильний, з такими зв’язками… Пижикова шапка, дороге авто, висока посада, престижна квартира в столиці… І нате вам – старечий синдром злиднів, чи то пак синдром Діогена. Але хто може знати, які сюрпризи приховує людський мозок? Патологія Казимира Хромова, – вочевидь, із тієї самої царини психіатричної, що й недоумкуватість «павука» Тьохи. Мабуть, в обох братів це генетичне, спадкове захворювання. А може, і якесь родинне прокляття.

Хромов замахнувся бідончиком. Удар припав на ліву руку, на ту саму… Анабель відчула гострий пронизливий біль. Але не від цієї допотопної металевої банки, напханої мотлохом зі сміттєвих баків і зі шнурком замість ручки. Болем спалахнула пам’ять. Вогонь блискавично помчав неначе підпаленим бікфордовим шнуром, вихоплюючи один за одним кадри з минулого. Ось вона прокидається і з жахом усвідомлює, що опинилася в пастці, у холодній норі… Ось у суцільній темряві, бо «кажан» погас, вибирається з погреба, щосили гамселить ногами та кулаками у двері й обдирає до крові долоні та зап’ястки об пробоїну в трухлявій дошці… Ось бреде по коліна в снігу до хутора, обходить навколо нього кілька разів і не розуміє, куди зникла хата… Ось розгрібає голіруч сніг на попелищі, і на наст скапує з її зранених пальців кров… Ось на сіні, що відгонить не ароматом трав, а димом пожежі, лежать червоні бурульки – її сукровиця, заледеніла на морозі… Ось у лікарняній палаті вона розбиває об стіну чорного радіоприймача, з якого прозвучало останнє інтерв’ю Луки й повідомлення про його та її трагічну смерть на хуторі ще сорок днів тому… Ось вона йде на процедури: спочатку у своїй міській лікарні, а потім у Києві, в Інституті професійних захворювань, і її ще зігріває надія, що травмовані й обморожені руки знову стануть такими самими, як колись, а чутливість пальців відновиться… Ось сидить перед лікарем, слухає страшний вердикт і сприймає його як засуджена до довічного ув’язнення вирок судді… Ось пополотніла Соломія трясе її за плечі та намагається заспокоїти, переконати, що на скрипці світ клином не зійшовся, у житті є й інші, не менш важливі речі…

Дістала із внутрішньої кишені куртки пістолет. Старенький «Макарко», списаний із користування уже майже в усіх пострадянських поліціях, дістався їй несподівано легко, навіть до конспірації не довелося вдаватися. Відставний міліціонер, на якого Анабель вийшла у пошуках зброї, і не думав запитувати, для чого та їй. Коли сказала, що купує про всяк випадок, адже живе сама на хуторі, тільки підтакнув: авжеж, ця марка якраз для самооборони й годиться, бо, хоч проста й безвідмовна, діє лише на короткій відстані.

Відстань між нею та мішенню справді коротка. По суті, її, цієї відстані, й зовсім немає. Пласке обличчя – просто перед нею. Вона прицілюється в нього, і воно враз стає зеленкуватим, драглистим, як у болотяної мари. Як же він тремтить за своє нікчемне життя! Як любить себе! Та зараз вона зробить те, що мусить зробити, заради чого й приїхала. А тоді…

Він схлипнув, повільно сповз по стіні на підлогу й сів, обхопивши руками брудного бідончика.

– Я знав… знав, що ти мене знайдеш. Але я не вбивав Луку. Він сам… сам, коли побачив, що його скрипка вже в мене… Баскаль забрав у мене дівчину, Марійку мою забрав… Вона пішла до нього. Від мене пішла. По-його вийшло. А я ж нічого, жив собі далі, жив та й жив. А він через скрипку… через оцю червону скрипку помер…

Забери її! Забери цю відьму червону! Казали ж мені, що вона заворожена. Казали, а я не вірив, думав, що то дурні забобони, а я ж атеїст. А ні, правда. Це вона мені мстить стільки років. Це через неї в мене все не так. Все-все не так, як мало бути… Тепер буде легше… Тепер, як ти її забереш… Тепер нарешті… Але ж я тебе тоді не вбив, тільки підсипав снодійного й до Тьохи відвіз… Тільки відвіз – і все! Ти жива. Тьоха тебе годував… Він навіть женитися на тобі хотів! Тьоха – женитися!..

Хрипкий сміх вирвався десь із-під притиснутого до грудей бідончика, заклекотів, забулькав і перейшов у божевільний регіт.

– Де скрипка? – запитала Анабель.

– Там, – махнув рукою поперед себе.

– Там – це де?

– Там…

Відчинила двері кімнати праворуч. Порожньо та голо, як у військовому боксі: аскетичне ліжко, два дерев’яні стільці, письмовий стіл, що припав сірим шаром пилюки, порожні полички книжкової шафи, прямокутні та квадратні, темнішого відтінку, ніж уся стіна, сліди на вицвілих шпалерах, вочевидь, від картин, які там колись висіли.