Читати книгу - "Дожити до весни"

– Ні-ні, – запротестував Хромов. – Туди не можна. Не можна туди! То Кімова кімната… Він ще повернеться. Колись… повернеться…

Кімната ліворуч майже не відрізнялася від коридору. Такий самий безлад – пляшки, пакети, коробки, ганчір’я, клапті шпалер, старі дерев’яні карнизи, кілька надщерблених скляних ваз і погнутих абажурів… Усе це впритул до ліжка із засмальцьованим гуцульським коцом. Стояла на порозі того звалища й не відважувалася зайти. Де ж там шукати «червону панну?» Тим часом підвівся господар, зі злістю відштовхнув Анабель, відсунув завалене лахами крісло й відчинив нижні дверцята шафи.

– Забирай! Якби Кім знав… О! Якби він знав… Але він не знав… Він ту, другу, італійську, забрав…

Тримала в одній руці скрипку, а в другій пістолет. Збирала в собі ненависть, аби підсилити злість, сконцентрувати у правиці, а тоді вистрелити у пласке брезкле обличчя, межи перелякані метушливі очі.

Не вистрелила. Не могла стати вбивцею.

Хай живе. У цій цегляній відгородженій від усього білого світу кунсткамері. Серед цього сміття та нестерпного смороду. Серед нічних жахів, сновидінь і спогадів, що вибухають у його круглій голові та поступово руйнують і висмоктують із мозку рештки глузду. Серед маніакальної підозріливості й істеричного страху за своє нікчемне існування. Зрештою, хіба таке життя – кара не більша за смерть?

Дракон має здохнути сам.

Вертлявий парубок у синій синтепоновій куртці, широких джинсах і джинсовій бейсболці з довгим козирком, одягнутій не за погодою, хутко зірвався з лавки й нетерпляче затупцяв на місці, щойно вгледів Анабель на розі вулиці. Ніби давно очікував на неї і тепер несказанно зрадів. Але назустріч не кинувся – навпаки, відвернувся і почав заповзято роздивлятися вікна сусіднього будинку. Когось він нагадував їй. Але кого?

Зайшла до своєї квартири, яку з вересня винаймало молоде акторське подружжя (тоді вона отримала від молодят передоплату за півроку, яку разом із боргом, усе-таки виплаченим Чижиком під час звільнення, уже встигла витратити до останньої гривні). Квартиранти якраз збиралися на роботу. Запросили поснідати з ними. Молода господиня взялася запарювати ще одну порцію вівсянки та родзинки й курагу до неї, а її чоловік дістав купу спецій і почав вихваляти їх, зрештою вибравши на свій смак індійську. Обоє вони сповідували веганство, тож любили й поговорити про нього. Від веганства перейшли до більш прагматичної теми: вони хотіли б купити це помешкання – дуже вже добра аура в ньому та й до роботи їм близько, всього п’ятнадцять хвилин ходу. Батьки пообіцяли підтримати коштами. Тож якщо пані Анабель визначилася з місцем проживання і не має наміру переїжджати назад до міста, то хай має на увазі їхню пропозицію.

Попросила поки що розрахуватися за місяць. А щодо продажу… Квартиру переписано на доньку, якщо, звісно, та захоче повернутися. Та якщо й ні, то однаково вирішувати Ірині.

– Добре, що ви нагадали! – спохопилася квартирантка. – Вам же лист! З-за кордону. Напевне, від доньки.

Тремтячими руками взяла конверт із чужими штампами й поклала до сумочки. Сумочку запхнула до валізи. Подякувала за сніданок і вийшла. Кортіло хутчіше прочитати того листа. Вирішила, що присяде на лавці, але глянула на неї і заквапилася з двору – краще вже в потязі.

Джинсовий парубок сидів на тому самому місці навпроти під’їзду. Цього разу на її появу не підвівся – сперся плечима на спинку лавки, закинув ногу на ногу й продовжував артистично випахкувати із цигарки акуратні кільця диму.

Тепер Анабель його впізнала – авжеж, той самий, який спилював гілки на поваленому дубі в урочищі Монастирському. Тільки тоді, у камуфляжній робі, він здався їй старшим. Як там називав його напарник? Іменем якогось боксера… Тайсоном ніби. Звісно ж, ніякий він не Тайсон, і взагалі до знаменитого залізного Майка цьому вертунові – мов зеленому коникові-стрибунцеві до породистого арабського скакуна, але вуха від нього, мабуть, варто тримати подалі, щоб не відкусив, як знаменитий американський боксер своєму суперникові.

Після набридлої березневої мжички сонце нарешті розщедрилося на жменьку не гарячих, зате яскравих променів. Але вітер ще не змінив свій лютневий норов, налітав з розгону й пронизував аж до кісток. Закрутила на шиї шарфик, накинула на голову каптур куртки і поїхала на вокзал.

Поспішати було нікуди: ніхто не розшукував її за вбивство – так ретельно сплановане, але не скоєне. А як немає погоні, то не конче прискорювати й задумане дійство на озері, можна трохи зачекати, поки більш розвесниться. Вода у воскреслому Сомикові протримається ще тижнів три-чотири. Замуленого старого човна ніхто не те що не вкраде, а й з доплатою не візьме, бо кому це треба – витягати із сапропелю те, що й на дрова не годиться, та ще й коли в лісі дров – бери, скільки довезеш. Вовк морози пережив і тепер не пропаде. До того ж у його ареалі нарешті з’явилися бобри. Свого часу їх просто винищили браконьєри, чим порушили природний баланс лісової фауни, позбавили вовків звичного харчу й довели до мінімуму їхню популяцію. Тепер, кажуть, бобри перейшли кордон із Білоруссю, де їх аж кишить, і взялися освоюватись і плодитися на волинській території.

Отже, часу раптом виявилося так багато, що не знала, куди його й подіти. Згадала Соломію, її гарячі емоції та пристрасні монологи, «витискання соків» з лінюхів-студентів на репетиціях заради високого звучання класики, якесь глибинне й абсолютно непоказне, приховуване за гострими словечками та