Читати книгу - "Маг"

мені сумнівні книжки й предмети, потім Лілі, а тепер і міфологічні персонажі нічної вистави з усіма її збоченими двозначностями та підтекстом мали здаватися погано замаскованими пастками, і я не міг прикидатися, що не помічаю каверзи. Що довше я розмірковував, то менше вірив в автентичність цього бельгійського графа… принаймні такого, якого зобразив Кончіс в оповіді. Це ж не хто, а друге «я» самого оповідача. Як аналог де Декан більш-менш правдоподібний, але як жива людина — дуже мало.

Тим часом спектакль не справджував моїх сподівань. Панувала тиша. Я глянув на годинник. Минуло майже півгодини. Я не міг заснути. Повагавшись, спустився навшпиньки вниз і пройшов концертною залою під колонаду. Трохи походив між деревами в місці, де зникли «бог» і «богиня», а тоді подався до пляжу. Хвилі неквапно хлюпали, з сухим шелестом перекочували камінчики. Стояло безвітря. Скелі, дерева й човник купалися у світлі зір, у мільйонах нерозгаданих думок з інших світів. Таємниче, мерехтливе південне море чекало чогось — живе, але безлюдне. Викуривши сигарету, я став вибиратися крутосхилом угору, до лиховісної вілли й моєї спальні.

Розділ 31

Я знову снідав на самоті. День випав вітряний. Як завжди, небо блакитне, але з моря дув проразливий бриз, шарпаючи довге листя пальм, що стояли попереду будинку, як вартові. Далі на південь від мису Матапан бушував мелтемі — літній шторм, який принесло з Іонічних островів.

Я зійшов на пляж. Човна тут не було. Це підтверджувало моє не обмірковане до кінця припущення, що «гості» живуть на яхті, заякореній або в одній із багатьох пустельних бухточок на заході чи півдні острова, або біля берега котрогось із кількох безлюдних острівців, що за якихось п’ять миль на схід. Я виплив із затоки подивитися, чи нема на терасі Кончіса. Нікого не видно. Лігши на спину й зависнувши у воді, наставивши прохолодним брижам розігріте сонцем обличчя, я задумався про Лілі.

Я глянув на пляж.

Там видніла Лілі, осяйна постать на тлі солоно-сірої ріні, вохристої скелі й зеленої рослинности. Я щодуху поплив до берега. Ступивши кілька кроків повз каменюки, вона спинилась і стала стежити за мною. Нарешті я майже вибрався з моря й, сапаючи, стікаючи водою, задивився на Лілі. Вона стояла ярдів за десять від мене, зодягнена в дуже гарну літню сукенку часів Першої світової війни, писану дрібними перламутрово-синіми, білими й рожевими смужками. Стискала в руці торокувату парасольку з того самого матеріалу. За діамантову оздобу правив морський вітер. Хапав пелену, притискав сукенку до тіла, виставляв напоказ його обриси, пустотливо виривав із руки парасольку. Весь час пальці вітру бавилися її довгим ясним шовковистим волоссям, обплутували пасмами шию й затуляли вуста.

Лілі злегка надула губки, підкепковуючи з самої себе і з мене, що досі стояв по коліна у воді. Не знаю, чому на нас обох опустилася тиша, чому на кілька дивовижних митей наші очі нерозривно зійшлися раптово споважнілим поглядом. Мабуть, у моїх очах було легко прочитати захват. Така-бо вже юна, така несміла й грайлива водночас ця дівчина. Вона всміхнулася — пустотливо й зніяковіло. Мовляв, їй не годиться тут бути й наражатися на компрометацію.

— Невже Нептун обтяв вам язика?

— Ви мене полонили. Немовби зійшли з картини Ренуара.

Лілі відступила й крутнула парасолькою. Я вступив у пляжні тапки й підібрався до неї, витираючи плечі рушником. Вона всміхнулася з невинною ухильною хитринкою й сіла на плоскому камені, в тіні самітної пінії, де сторчма добіг до пляжу яр. Склавши парасольку, вказала нею на залиту сонцем каменюку під скелею, де мені належало сісти. Однак я розстелив рушника на уступі скелі, щонайближче до Лілі, й вмостився, як на сідалі. Вологі вуста, пушок на оголених передпліччях, шрам на лівому зап’ястку, розпущене волосся. Куди й поділася вчорашня поважна молода дамочка.

— Я ніколи не бачив такого чарівливого привида, як ви.

— Що ви кажете!

Я й справді так вважав. Крім того, хотів збентежити її. Однак Лілі тільки ще ширше усміхнулась.

— А хто вони, ці вчорашні дівчата? — поцікавився я.

— Які дівчата?

— Годі вам. Жарти жартами.

— Будьте ласкаві не псувати їх.

— То ви принаймні визнаєте, що це були жарти?

— Нічого я не визнаю.

Вона уникала моїх очей і кусала губи. Я глибоко зітхнув. Лілі вочевидь готувалася відпарирувати мій наступний випад. Знічев’я перекочувала камінець носком туфельки — елеґантної, сірої, лайкової, застібнутої на ґудзички, надітої на білу шовкову панчоху зі стрілкою з маленьких отворів — острівців голої шкіри, що бігли вгору від кісточки й за чотири дюйми зникали під подолом. Ногу буцімто ненароком виставлено так, щоб я не оминув оком цієї чарівливої подробиці. Жбурнувши кількома локонами, вітер трохи приховав її обличчя. Мені закортіло відкрити його — чи то відкинути ці пасма назад, чи то добряче трусонути дівчиною. Не знати, на що саме була більша охота. Зрештою я задивився на море — з подібної причини Одіссей сам себе прив’язав до щогли[135].

— Ви дали зрозуміти, що граєте роль, аби догодити старому. Якщо хочете, щоб я долучився до спектаклю, то найкраще було б розтлумачити, навіщо він, а особливо ж — чому мені належить вважати, що Кончіс сам гаразд не розуміє подій на сцені.

Лілі завагалася, і я вже вирішив був, що зламав її опір.

— Дайте руку, будь ласка. Я вам поворожу. Будьте люб’язні присунутися ближче.