Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Про письменство. Мемуари про ремесло

Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

174
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 76 77 78 ... 101
Перейти на сторінку:
зовсім поряд із тим камінням.

— Вас, мабуть, в останню секунду крутнуло трошечки вліво, — пізніше розказує мені лікар Девід Браун. — Якби не це, ми б із вами зараз не розмовляли.

Вертоліт «LifeFlight» сідає на паркінгу лікарні Нозерн-Камберленд, і мене везуть до нього на каталці. Небо дуже яскраве, дуже блакитне. Звук вертолітних лопатей дуже гучний. Хтось кричить мені у вухо: «Ви коли-небудь літали на вертольоті, Стівене?» У мовця веселий голос, він за мене радіє. Я намагаюся сказати: так, я літав на вертольоті, навіть двічі, — але не можу. Різко стає якось важко дихати.

Мене вантажать на вертоліт. Я бачу сліпучий клин блакитного неба, коли ми злітаємо, на ньому ані хмаринки. Краса. Знову голоси по радіо. Складається враження, що сьогодні в мене день голосів. Тим часом стає ще важче дихати. Я комусь жестикулюю, принаймні намагаюся, в моє поле зору потрапляє перевернуте обличчя.

— Я ніби тону, — шепочу.

Хтось щось перевіряє, хтось іще каже: «У нього легеня спала».

Тріщить папір, ніби щось розгортають, відтак хтось говорить мені у вухо, гучно, перекрикуючи шум лопатей: «Стівене, ми введемо вам в груди трубку. Буде трохи боляче, трохи пектиме. Тримайтеся».

З мого досвіду (відколи я був малюком із вушною інфекцією), якщо медик каже, що трохи пектиме, значить, вам зроблять дуже боляче. Цього разу все не настільки погано, як я очікував. Можливо, тому що я начинений знеболювальним, можливо, тому що я от-от знову знепритомнію. Мене ніби гупають з правого боку в самому верху грудей гострим коротким предметом. Після цього в грудях виникає тривожний свист, ніби я дав течу. Власне кажучи, так воно, мабуть, і є. За мить тихе, рівне, нормальне дихання, яке я слухав усе своє життя (майже ніколи сам того не помічаючи, слава Богу), замінює неприємний звук «сьорб-сьорб-сьорб». Повітря, яке я втягую, дуже холодне, але принаймні це повітря, повітря, і я продовжую ним дихати. Я не хочу помирати. Я люблю своїх дружину та дітей, свої пообідні прогулянки біля озера. А ще я люблю писати. У мене вдома на столі лежить наполовину завершена книжка про письменство. Я не хочу помирати, і, отак лежачи у вертольоті та дивлячись на яскраво-блакитне літнє небо, я усвідомлюю, що насправді лежу в смерті на порозі. Доволі скоро хтось перетягне мене або на той, або на другий бік, і від мене загалом нічого не залежить. Усе, що я можу, це лежати, дивитися на небо і слухати своє тонке, текуче дихання: сьорб-сьорб-сьорб.

За десять хвилин ми сідаємо на бетонний вертолітний майданчик у ГММЦ. У мене таке враження, наче він на дні бетонного колодязя. Блакитного неба не видно, а звук вертолітних лопатей стає підсиленим і лунким, наче ляскання велетенських долонь.

Я все ще роблю великі текучі вдихи, мене піднімають з вертольота. Хтось буцає ноші, і я скрикую. «Вибачте, вибачте, Стівене, все нормально», — каже хтось (коли ти сильно травмований, усі звертаються до тебе на ім’я, усі тобі друзі).

— Передайте Таббі, що я дуже її кохаю, — кажу я, коли мене спершу перекладають, а потім везуть, дуже швидко, якоюсь спадистою бетонною доріжкою.

Мені раптом дуже хочеться плакати.

— Можете самі це їй сказати, — каже хтось.

Ми проходимо крізь двері. У приміщенні кондиціоноване повітря, а над головою пропливають лампи. З колонок лунають виклики. Я виловлюю з важкого клубка думок усвідомлення, що ще годину тому прогулювався і планував назбирати ягід на полі біля озера Кезар. Я збирав би недовго, тому що треба бути вдома не пізніше ніж о п’ятій тридцять, бо ми всі збираємося йти в кіно. «Генеральська донька» з Джоном Траволтою. Траволта знявся в екранізації «Керрі», мого першого роману. Він зіграв негідника. Це було так давно.

— Коли? — питаю. — Коли я зможу їй це сказати?

— Скоро, — каже голос, і я знову непритомнію.

Цього разу вирізали не якісь моменти, а добрячий шмат плівки пам’яті. Є кілька спалахів, неясних обрисів облич, операційних кімнат та навислого рентгенівського апарата; є ілюзії та галюцинації, підживлювані крапельницями з морфіном і «Дилаудидом»[287]; є відлуння голосів і руки, що змочують мої пересохлі губи тампоном із присмаком м’яти. Але в основному є темрява.

3

Браян Сміт скромно оцінив мої травми. У гомілковостопній частині ноги в мене виявилося щонайменше дев’ять переломів. Хірург-ортопед, який збирав мене докупи, грізний Девід Браун, сказав, що ділянка нижче від правого коліна перетворилася в мене на «панчоху зі скляними кульками». Ці гомілковостопні травми потребували двох глибоких розрізів під назвою медіальна та латеральна фасціотомії для послаблення тиску, спричиненого розтрощенням великогомілкової кістки, і відновлення припливу крові в нижню частину ноги. Без цих фасціотомій (або якби їх виконали пізніше) ногу, скоріше за все, довелось би ампутувати. Праве коліно розщепилося практично по центру. Технічний термін для такої травми — уламковий внутрішньосуглобовий перелом великогомілкової кістки. А ще в мене стався перелом вертлюжної западини правого кульшового суглоба — інакше кажучи, стегнова кістка сильно зійшла з рейок — і відкритий черезвертлюжний перелом стегнової кістки в тій же ділянці. У восьми місцях надколовся хребет. Зламалися чотири ребра. Ключиця витримала, але над нею здерлася плоть. На розсічену голову наклали двадцять чи тридцять швів.

Так, загалом я сказав би, що оцінка Браяна Сміта була дещо скромна.

4

Поведінку містера Сміта в цій дорожній ситуації згодом розглянула велика колегія суддів, яка висунула йому обвинувачення за двома пунктами: керування автомобілем із загрозою

1 ... 76 77 78 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про письменство. Мемуари про ремесло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Про письменство. Мемуари про ремесло"