Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Девід Браун зібрав мою ногу докупи за п’ять марафонських хірургічних процедур, внаслідок яких я схуд, ослаб та взагалі ледве дихав. А ще отримав надію знову ходити, якщо постараюся. Мені до ноги причепили махину зі сталі та вуглецевого волокна під назвою апарат зовнішньої фіксації. Вісім великих сталевих штифтів, які називаються стрижнями Шанца, проходять крізь апарат і встромляються в кістки вище та нижче від коліна. П’ять менших сталевих стрижнів розходяться з коліна, наче сонячні промені на дитячому малюнку. Саме коліно — нерухомо закріплене. Тричі на день медсестри розмотують менші стрижні та значно більші стрижні Шанца і промокають отвори тампонами, змоченими в перекисі водню. Мені ніколи не обливали ногу гасом і не підпалювали, але якщо таке колись станеться, переконаний, що за відчуттями це вельми нагадуватиме щоденний догляд за стрижнями.
Я потрапив у лікарню 19 червня. Десь 25-го я вперше встав і зробив три важкі кроки до крісла-туалету. Я сидів, зібравши на колінах поділ лікарняної сорочки та опустивши голову, і намагався не заплакати — марно. Стараєшся нагадувати собі, що тобі пощастило, просто неймовірно пощастило, і зазвичай це допомагає, бо це правда. Але часом не допомагає, отак. Тоді ти плачеш.
За день-другий після цих початкових кроків я розпочав фізичну реабілітацію. Під час першого сеансу мені вдалося зробити десять хистких кроків у коридорі поверхом нижче, спираючись на ходунки. Єдиною іншою пацієнткою, що заново вчилася ходити, була тендітна вісімдесятилітня бабуся на ім’я Еліс, яка проходила реабілітацію після інсульту. Ми одне одного підбадьорювали, коли на це вистачало дихання. Третього дня в цьому коридорі я сказав Еліс, що в неї комбінацію видно.
— В тебе дупу видно, синочку, — прохрипіла вона на ходу.
До 4 липня я вже міг висидіти в інвалідному візку стільки часу, щоб можна було вибратися на вантажну платформу за лікарнею і подивитися феєрверки. Того вечора стояла люта спека, на вулицях було повно людей (з перекусками, пивом і газованими напоями), які дивилися в небо. Таббі стояла поруч і тримала мене за руку, а небо осявалося червоним і зеленим, синім і жовтим. Вона зняла квартиру через дорогу від лікарні та могла щоранку приносити мені яйця пашот і чай — вважала, що мені всяка пожива не зайва. Коли в 1997 році я повернувся з мандрівки на мотоциклі по пустелях Австралії, то важив 98 кілограмів. Коли мене виписали з Головного менського медичного центру, я важив 75.
Я повернувся додому в Бангор 9 липня, після трьох тижнів у лікарні. Я розпочав щоденну програму реабілітації, до якої входила розтяжка, згинання та ходьба з милицями. Я старався зберігати мужність і не занепадати духом. Четвертого серпня я повернувся в ГММЦ для ще однієї операції. Встромляючи голку мені в руку, анестезіолог сказав: «Так, Стівене, ви почуватиметесь, ніби випили кілька коктейлів». Я відкрив рота сказати, що це буде цікаво, бо востаннє я пив коктейль одинадцять років тому, але не встиг і слова мовити, як знову провалився. Коли я прокинувся цього разу, стрижні Шанца у верхній частині стегна зникли. Я знову міг згинати коліно. Лікар Браун заявив, що я на стабільному шляху до одужання, і відправив мене додому продовжувати ФТ (ті, хто проходив оцю ФТ, тобто фізіотерапію, знають, що ці літери насправді означають «феноменальні тортури»). Серед усього цього сталося ще дещо. Двадцять четвертого липня, через п’ять тижнів після того, як Браян Сміт збив мене своїм фургоном «Додж», я знову почав писати.
6Власне, я почав писати «Про письменство» ще в листопаді-грудні 1997 року. Хоча зазвичай у мене йде лише три місяці на першу чернетку книжки, ця через цілих півтора року була готова тільки наполовину. Усе тому, що я відклав її в лютому-березні 1998 року, бо не знав, як продовжити й чи продовжувати взагалі. Писати художку було суцільним задоволенням, як завжди, а от кожне слово нехудожнього тексту ставало мукою. «Про письменство» стала першою книжкою після «Протистояння», яку мені довелося відкласти незавершеною. При цьому вона пролежала в шухляді значно довше.
У червні 1999 року я вирішив, що за літо допишу цю кляту книжку, і хай Сюзан Молдоу та Нен Ґрем з видавництва «Scribner» вирішують, добра вона вийшла чи погана. Я перечитав рукопис, готуючись до найгіршого, але зловив себе на тому, що мені подобається. І шлях до її завершення теж здавався чітко окресленим. Уже була готова частина з мемуарами («Життєпис»), де я спробував показати ситуації з життя, завдяки яким став саме таким письменником, а не інакшим; також я встиг описати механіку письма, принаймні найважливіші для мене її аспекти. Залишалося дописати ключову частину, «Про письмо», де я постарався б відповісти на декотрі з питань, які мені ставили на семінарах та виступах, а також на ті питання, які хотів би почути… оті про мову.
Увечері 17 червня, перебуваючи в блаженному незнанні, що до мого маленького побачення з Браяном Смітом (і його ротвейлером Кулею) залишилося менш ніж дві доби, я сів за стіл у нашій їдальні та склав перелік усіх питань, на які хотів дати відповіді, усіх проблем, які хотів охопити. Вісімнадцятого числа я написав перші чотири сторінки частини «Про письмо». На них робота й зупинилася до кінця липня, коли я вирішив знову взятися до справи… чи хоч спробувати.
Мені не хотілося повертатися до роботи. Мені дуже боліло, праве коліно не згиналось, і я не міг пересуватися без ходунків. Не могло бути й мови про те, щоб довго сидіти за столом, навіть
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про письменство. Мемуари про ремесло», після закриття браузера.