Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

дощ ще не почався, але вгорі похмуро збиралися хмари, а вітрове скло забризкали важкі краплі, надто нечисленні, щоб запустити роботу двірників у вантажівці. Я дивився, як попереду, спотворена розмазаними дощовими краплями, височіє споруда кольору іржі, і розумів, що змокну.

Руху на мосту не було. Над порожніми асфальтовими смугами та бічними помостами, всіяними незрозумілим сміттям, здіймалися опори мосту, схожі на кістки якогось нескінченно великого динозавра.

— Пригальмуй, — сказав я своєму супутникові, коли ми проїхали під першою опорою, і важкий автомобіль загальмував із недоречною силою. Я позирнув убік. — Спокійно. Я ж тобі казав: тут жодних ризиків. Я просто де з ким зустрінуся.

Трансплант Ніколсон сонно подивився на мене з водійського місця, одночасно дихнувши перегаром.

— Так, звісно. Ти щотижня роздаєш водіям стільки пластику? Просто витягаєш їх із лизоградських барів із благодійною метою?

Я знизав плечима.

— Вір у що хочеш. Просто не дуже жени. Як мене випустиш, зможеш їхати як завгодно швидко.

Ніколсон захитав скуйовдженою головою.

— Це якась хрінь, чуваче…

— Ось. На пішохідній доріжці стоїть. Випусти мене там.

Попереду на огорожу спиралася самотня постать, яка, вочевидячки, дивилася на затоку. Ніколсон зосереджено насупився й зігнув кремезні плечі, за які, мабуть, і отримав прізвисько. Побита вантажівка тихо, але не зовсім плавно пересікла дві смути й незграбно зупинилася біля правого бар’єра.

Я зіскочив, роззирнувся довкола в пошуках свідків, нікого не побачив і підтягнувся на відчинених дверцятах.

— Гаразд, тепер послухай. Сієтла я дістануся щонайменше за два дні, може, за три, тож ти просто сховайся в першому готелі, який знайдеться у стеку даних міста, і чекай на мене там. Плати готівкою, але реєструйся під моїм іменем. Я зв’яжуся з тобою між десятою та одинадцятою ранку, тож у цей час будь у готелі. Решту часу можеш робити що хочеш. Гадаю, я дав досить грошей, щоб ти не знудився.

Трансплант Ніколсон вишкірив зуби в багатозначній посмішці, через яку мені стало трохи шкода всіх, хто працював того тижня в індустрії розваг Сієтла.

— Не хвилюйся за мене, чуваче. Старий Трансплант знає, як схопити радість за цицьки.

— Я радий. Просто не влаштовуйся надто зручно. Можливо, нам доведеться швидко дати дьору.

— Ага, ага. А як щодо решти пластику, чуваче?

— Я ж тобі казав. Тобі заплатять, коли ми закінчимо.

— А якщо ти не прийдеш за три дні?

— У цьому випадку, — мило промовив я, — я буду мертвий. Якщо так станеться, краще сховатися на кілька тижнів. На твої пошуки не гаятимуть часу. Знайдуть мене — і зрадіють.

— Чуваче, я ж, здається, не…

— У тебе все буде гаразд. Побачимося за три дні.

Я зіскочив на землю, гримнув дверцятами вантажівки та двічі по них постукав. Загуркотів мотор, і Ніколсон знову вивів вантажівку на середину проїзної частини.

Провівши його поглядом, я ненадовго замислився, чи поїде він узагалі до Сієтла. Я, все ж таки, дав йому чималу суму грошей, і навіть те, що йому обіцяли другий платіж у разі виконання вказівок, не позбавить його спокуси повернутися кудись на узбережжя й одразу попрямувати до бару, в якому я його знайшов. А ще він може занервувати, сидячи в готелі й чекаючи, коли у двері постукають, і злиняє, перш ніж минуть три дні. Я, взагалі-то, не міг поставити йому на карб ці можливі зради, бо й сам не мав наміру приїздити. Мені здавалося, що він може чинити як завгодно.

«У процесі ухиляння від систем необхідно заплутувати противника з його переконаннями, — сказала мені на вухо Вірджинія. — Якомога більше відвертай увагу, не знижуючи швидкості».

— Ваш приятель, пане Ковач?

Лікарка підійшла до бар’єру й дивилася вслід машині.

— У барі познайомився, — чесно сказав я, переліз до неї й попрямував до огорожі.

Такий самий краєвид я бачив, коли Кертіс привіз мене з Сантач-Гауса в день мого прибуття. У потьмянілому перед дощем світлі повітряний транспорт мерехтів над будівлями по інший бік Затоки, наче рій світлячків. Примруживши очі, я розгледів у деталях острів Алькатрас, а на ньому — сірі стіни та жовтогарячі вікна бункера AT «ПсихаСек». Далі стояв Окленд. У мене за спиною було відкрите море, а на північ і на південь тягнувся щонайменше на кілометр порожній міст. Досить упевнений у тому, що тут мене можна заскочити зненацька хіба що тактичною артилерією, я повернувся до лікарки.

Коли мій погляд упав на неї, вона аж здригнулася.

— Що таке? — тихо спитав я. — Медична етика трохи тисне?

— Це не я придумала…

— Знаю. Ви просто підписували звільнення від зобов’язань, заплющували очі і таке інше. То хто це був?

— Не знаю, — не зовсім твердо промовила вона. — До Саллівана хтось ходив. У штучному чохлі. Здається, азійському.

Я кивнув. Трепп.

— Які вказівки дав Салліван?

— Віртуальний мережевий локатор, встановити між кортикальною пам’яттю та нервовим інтерфейсом, — медичні подробиці, здавалося, надавали їй сили. Її голос став твердішим. — Ми провели операцію за два дні до вашого відвантаження. Розрізали мікроскальпелем хребці по лінії першого надрізу для пам’яті, а тоді пересадили туди тканину. Жодна перевірка поза віртуалом нічого не виявляє. Щоб його знайти, вам би довелося провести повну нейроелектричну перевірку. Як ви здогадалися?

— Мені не треба було здогадуватися. Хтось скористався ним, щоб виявити та визволити найманого вбивцю з ізоляційного стеку поліції Бей-Сіті. Це — підсобництво злочину.

І ви, і Салліван сядете як мінімум на пару десятиліть.

Вона демонстративно оглянула порожній міст.

— Тоді чому тут немає поліціянтів, пане Ковач?

Я згадав перелік своїх правопорушень і військовий послужний список, які, напевно, привіз із собою на Землю, і замислився, як воно — стояти тут наодинці з людиною, яка все це скоїла. Що мало знадобитися людині для того, щоби прийти сюди самостійно. Кутик мого рота поволі, знехотя припіднявся.

— Гаразд, я вражений, — промовив я. — Тепер розкажіть мені, як нейтралізувати цю кляту штуку.

Вона серйозно поглянула на мене. Пішов дощ. Краплі були важкі та зволожували плечі її пальта. Я відчув його у волоссі. Ми обоє позирнули вгору, я чортихнувся. Мить — і вона наблизилася до мене й торкнулася важкої брошки на одному лацкані пальта. Повітря над нами замерехтіло, і дощ перестав на мене падати. Піднявши очі знову, я побачив, як він розбризкується, відлітаючи від купола відбивального поля в нас над головами. Тротуар довкола наших ніг потемнів плямами, а згодом — повністю, але магічне коло, що оточувало наші ноги, залишилося сухим.

— Для реального видалення локатора знадобиться мікрохірургічна операція, схожа на його встановлення. Її можна виконати, але для цього потрібна повноцінна мікроопераційна. Зі скромнішим