Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Розділ 46

ПОЛІНА

Ми з Феліксом крутимося на кухні. На нас покладено відповідальне завдання - приготувати вечерю для всієї родини. Батько Фелікса має прийти сьогодні вчасно, суворо о сьомій годині вечора, на відміну від інших будніх днів, коли він, зазвичай, затримується мало не до ночі. А я, щойно прибігши із занять із плавання, беруся за приготування пиріжків. Хвилююся, як би не вдарити обличчям у багнюку і не залишити голодними Фелікса та його тата з мачухою. Хочеться знову почути дзвін фанфар на свою честь, як це було у випадку з варениками з м'ясом.

- Знаєш, Полінко, я зловив себе на думці, що практично нічого не знаю про тебе. І, чесно кажучи, мені хочеться дізнатися все, що тебе стосується, твоєї сім'ї й, якомога швидше, - Фелікс відволікається від свого заняття - йому доручено чистити овочі для салату. Він затримується на моєму обличчі, чекає реакції - моєї готовності розповідати йому найпотаємніше з мого такого ще короткого життя і життя близьких мені людей.

 - Так я про тебе теж нічого не знаю. Але я дуже сподіваюся, що з часом, поступово дізнаюся. У нас стільки попереду - ціле життя.

- А що про мене, я весь, як на долоні - забіяка і бешкетник. Із захоплень бокс і автомобілі.

- Знаєш, у мене стільки в житті було горя, що вистачить на десятьох. І згадувати зайвий раз абсолютно не хочеться. Думаю про дідуся, хочу, щоб скоріше одужав. І хочеться згадувати тільки приємні моменти.

Фелікс підходить до мене ззаду й обіймає за плечі.  Він треться своєю щокою об мою шию, затискаючи мене руками з обох боків. Мій слабкий протест не знаходить підтримки з його боку. Він повністю ігнорує мої жалюгідні спроби звільнитися. Користується моєю слабкістю і заважає мені ліпити пиріжки. Мені доводиться викручуватися, щоб примудритися ліпити тісто.

- Я бажаю твоєму дідусеві міцного здоров'я і якнайшвидшого одужання, але, що швидше він вийде з лікарні то швидше ти поїдеш із нашого дому. І я буду сумувати вечорами за тобою.

- Діти, ау, я вдома,- лунає звук відчинених дверей і Юля гучно сповіщає про своє повернення додому. - Запахи чудові на всю округу. Печете щось?

Я повертаю обличчя до Фелікса, щоб натякнути поглядом, що варто було б прибрати руки з мого тіла. Він робить вигляд, що не розуміє і продовжує стояти, затиснувши мене в лещата.

- Добрий вечір, ми печемо пиріжки з м'ясом, - я кричу Юлі, марно намагаючись вивільнитися з обіймів хлопця.

- А в мене обнадійливі новини, - вона заходить на кухню і багатозначно посміхається. - Але я бачу, що ви теж часу дарма не гаєте. І не зрозуміло, до чого стосується її репліка - до наших зусиль із приготування вечері чи до тієї сцени, яку вона застає. Фелікс повільно і неохоче прибирає руки від мене. Таке враження, що він спеціально дочекався, поки вона зайде на кухню і стане свідком наших обіймів. Юля ж делікатно відводить очі вбік, вдаючи, що нічого не помітила.

- Хочу вас порадувати, дідуся днями випишуть. Хвала небесам, усе владнається, - каже жінка, змовницьки переводячи погляд з мене на Фелікса і назад.

- Яке щастя, - я кидаюся з обіймами до неї, вибагливо розчепіривши долоні в різні боки, боячись її забруднити борошном. - Як я вам вдячна.

- Що таке, Феліксе? Що за зневіра? - Юля помічає, як різко зіпсувався настрій хлопця. - Я дивлюся, у вас робота кипить повним ходом. Тарас уже на підході, ось, ось буде вдома.

- Люди добрі! У вас щось горить, - чується з коридору голос Тараса Миколайовича.

- Пиріжки! - я кидаюся до духовки рятувати свій шедевр, - Ух, пощастило. Тарасе Миколайовичу, ви так вчасно! Ще трохи й все б згоріло.

- Пиріжки? Обожнюю пиріжки. Голодний, як чорт, - Тарас Миколайович уже встиг приєднатися до нас на кухні. Він потирає руки від передчуття скуштувати щойно вибрані з духовки пиріжки. Хапається за один, не встигає піднести до рота, як скрикує й повертає його на місце.

 - Не поспішай, пиріжки гарячі. Дійде й до них черга. Дивись скільки смачних страв на столі. Приєднуйся, - Юля вже закінчила сервування столу й запрошує всіх до вечері.

Попри мої переживання, тарілка, на якій лежать мої пиріжки, порожніє першою. Усі в захваті від моєї випічки, я отримую чергові оплески і в мене стає спокійніше на душі. Бачу їхню щирість і я задоволена, що можу їх потішити і принести яку-ніяку користь. Так хочеться віддячити цим людям за доброту і чуйність.

Після ситної вечері всі розходяться. Кухня порожніє.

 

Фелікс виникає переді мною настільки несподівано, що я здригаюся. Дивлюся на нього, не можу збагнути, які в нього наміри. Він підносить палець до губ, даючи зрозуміти, що треба дотримуватися тиші.

 Що він задумав?

- Що? - запитую я пошепки, підводячись навшпиньки, щоб бути якомога ближче до його вуха. - Яка ще справа?

Фелікс мовчки й без церемоній хапає мене за руку. Тримає міцно, але мені так приємно дотик його сильних пальців.

- Ходімо, - тягне він мене в бік виходу.

Однак я не збираюся йому підкорятися і продовжую впиратися. Щоправда, зусилля мої марні, боротися з ним нелегко, але я намагаюся.

- Куди ти мене тягнеш? - запитую я, сміючись. - Я хочу знати.

- Пішли-пішли.

- Скажи спочатку, куди і навіщо!

Він тягне мене, і я мимоволі йду за ним - сил перебороти Фелікса в мене просто немає.

- Там і скажу.

- Зараз! - тупаю я ногою і знову починаю впиратися, коли ми опиняємося майже біля дверей.

- Ні, - наполягає впертий. - Там дізнаєшся.

Мені стає одночасно й смішно, й цікаво. Що цей інтриган задумав? Чинитиму опір до останнього, не дозволю йому обмежувати свою свободу пересування. Пальці його міцно тримають мою руку, а другою рукою він відчиняє двері.

У голову лізуть найрізноманітніші припущення. Він хоче, щоб ми залишилися наодинці з ним і про це не знали його батьки?

 Наприклад, знову захоче поцілувати... Або дуропляси виправляти, не знаючи, куди силу подіти. Він, що хоче, щоб я беззастережно підкорялася йому?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍