Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Але після всього, що між нами відбувається останніми днями, я пробачаю йому всі його пустощі й дозволяю торкатися до себе.

Мені вдається простягнути свою руку, обійти його й зробити спробу повернутися в кімнату, але Фелікс ловить мене за талію, викликаючи цим мій гучний писк.

- Ах, ти, невиправний! - я вже починаю злитися. Він тримає мене, обхопивши за талію залізною хваткою, притискаючи мене до себе, й я насилу дістаю ногами до підлоги.

- Остання спроба тобі йти за мною.

- Та невже!?

Я навіть не встигаю зреагувати, як Фелікс підхоплює мене і ставить на своє плече. І я вишу в повітрі, бовтаючи ногами, не знаючи куди прилаштувати голову, й з абсолютно марними руками. Бити ними по його торсу не має сенсу, він у нього, як каміння. Тільки сили витрачаю. Приймаю рішення розслабитися і припинити марний опір.

Фелікс незворушно несе мене через весь двір. Я ж, перебуваючи в такому висячому положенні, нічого не бачу і можу тільки здогадуватися, що він прямує до гаража.

Нарешті, він зупиняється, знімає мене зі свого плеча і ставить на ноги. Опинившись на твердій поверхні, я не відразу оговтуюсь. Голова трохи паморочиться. Від обурення здатність говорити до мене повертається разом зі злістю й дратуванням.

- Феліксе, як ти смієш? - і він не може зрозуміти - чи то я сміюся, чи то плачу.

- Ми прийшли, у мене для тебе сюрприз, - він винувато дивиться на мене. Відкриває гараж і пропонує мені зайти всередину.

Фелікс підштовхує мене далі, проводжає в кут гаража і  ривком зриває брезентовий тент, надаючи моєму погляду мотоцикл.

 - Це моя гордість. Й я хочу, щоб ти оцінила мого залізного "коняку", - він не приховує свого захоплення під час дотику до корпусу Харлей Девідсона.

 - Це твій? - я втрачаю дар мови, розглядаючи мотоцикл.

 - Мій, звісно. Я так мрію кататися на ньому, … з тобою, - він підходить до мене впритул, і я помічаю, як змінюється колір його очей, вони темніють і затягуються поволкою. Він раз у раз опускає очі на мої губи й грудну клітку, що тріпоче від нервового перенапруження.

Мені доводиться задирати голову, щоб подивитися йому в обличчя. Я відчуваю себе поруч із ним такою маленькою, але такою захищеною.

 - Хочеш посидіти? Влаштовуйся, - пропонує він мені, погладжуючи сидіння.

 - Ще б пак, от тільки, як це зроби... - я не встигаю договорити, він розуміє мене з півслова. Піднімає й саджає на мотоцикл.

 - Ти чудово виглядаєш, - він відходить на кілька кроків, продовжуючи милуватися мною на мотоциклі. Дістає телефон і робить фото. - Ще кілька місяців й я зможу ганяти на ньому, сподіваюся з тобою.

- Дивись, як класно ти виглядаєш, - Фелікс показує мені фото на своєму телефоні.

 - Згодна, вражає, - я розглядаю фото в галереї його телефону й помічаю незліченну кількість своїх зображень. Піднімаю на нього очі в подиві. - А це що?

 - Так це я тебе знімав багато разів, поки ти не бачиш.

Відчуваю, як шкіра вкривається мурашками.

- Переглядав, мріяв про тебе. Ти дуже красива, незвичайна, і камера тебе любить, Поліно.

- От засранець! - штовхаю його в плече, а хлопець сміється.

Фелікс сідає на мотоцикл позаду мене і обвиває руками мої руки, які витягнуті вперед й лежать на ручках управління Харлеєм.

 - Я хотів тобі сказати, - невпевнено починає він говорити.

- Що?

- Що я тебе кохаю, - долинає до мене.

Емоції переповнюють й серце пускається галопом. Фелікс зізнається мені в коханні так просто й відверто!

Відверто!

Боже мій... Невже я це почула?

- А ти що мовчиш, а? Заучка! - тепер він стискає мене сильніше руками. - Тільки спробуй сказати, що не любиш мене!

- Люблю... - я прикушую нижню губу. Моє перше зізнання в коханні...

- Не будемо більше ховатися.