Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

променями своїх згадок, але наразі я міг покластися лише на його спогади.

Вже спала ніч, коли я подзвонив йому, тож ми протеревенили кілька годин. Я зайшов здаля, заговоривши про Шопена. Я дізнався, що у той час радіо дійсно було єдиним джерелом великої музики, до якої у нас саме прокинулася пристрасть. Лише наприкінці наших університетських років нам нарешті вдалося створити спілку поціновувачів музики, яка час по часу пропонувала концерт фортеп’яно зі скрипкою або щонайбільше у форматі тріо. У нашому класі таких, як ми, було лише четверо, ми майже потай плекали свою пристрасть, бо всі інші вилупки мріяли лише про те, як втрапити до борделю, бо були ще неповнолітні, тож у їхніх очах у нас просто повилітали клепки. От і чудово, отже, ми могли тріпотіти від одного й того ж — можна наважитися. То як, млів я на третьому курсі від якоїсь кралі?

— Ага, й про це забув. Може, не все погане йде на гірше. Та що тобі з того... Вже стільки часу минуло. Ну ж бо, Ямбо, подумай про своє здоров’я!

— Не будь йолопом, Джанні. Я накопав тут дещо, і це мене збентежило. Маю знати.

Здавалось, він завагався, потім добряче пошарудів у своїх спогадах. Це його надзвичайно розхвилювало, ніби йшлося про його кохання, а не моє. Хоч насправді все було саме так, адже (як він сам казав) він і досі не зазнав любовних ураганів, тож п’янів від моїх походеньок, немов то були його власні.

— Власне, вона й справді була найгарнішою дівчинкою у своєму класі. Це ти був суворий, з купою вимог. Так, ти закохувався, але лише у найгарнішу.

— Alors moi, j’aime qui?.. Mais cela va de soi! — J’aim, mais c’est forcé, la plus belle qui soit![205]

— Що-що?

— Хіба я знаю, просто спало на думку. Розкажи про неї. Як її звали?

— Її звали Ліла, Ліла Саба.

Гарне ймення. У мене набігло повен рот слини, наче при згадці про мед. Ліла. Прекрасно. Гаразд, як це сталося?

— На третьому курсі ліцею ми були ще прищавими недоростками у зуавських штанцях. У нашому віці, себто десь років шістнадцять, вони були вже справжніми жінками, тож навіть не дивилися на нас. Радше пускали бісики старшим хлопцям з університету, що приходили виглядати їх біля ґрат. Щойно ти її побачив, геть умлів. Як Данте зі своєю Беатріче, хоч не можу сказати напевне, адже в ті часи ми вчили «Нове життя» й вірші штабу «Чиста студена солодка вода»[206] — тоді це був єдиний вірш, котрий ти знав напам’ять, та й то лише тому, що там йшлося про тебе самого. Коротше кажучи, як громом ударило. Тиждень ти блукав, ніби в тумані, у горлі стояла грудка, і ти навіть їжі не торкався. Твої навіть вирішили, що ти захворів. Потім тобі захотілося дізнатися її ім’я, але ти боявся спитати прямо, щоб хто бува не дізнався. На твоє щастя, твоєю сусідкою за партою була Нінетта Фоппа, симпатичне дівчисько з мордочкою, як у білки. Ці двоє були подружками із самого дитинства. Тож, зустрівши її на сходах, ти, немов між іншим, спитав, що то за одна, з якою ти бачив Нінетту вчора. Так ти дізнався принаймні, як звуть твою любку.

— І що ж далі?

— Ну, скажу я тобі, ти став просто як зомбі. А позаяк у той час ти був надзвичайно набожним юнаком, то зараз же поплентався до свого духовного наставника, дона Ренато. То був один з тих попів, що катаються на мотоциклі у береті і мають дуже ліберальні погляди. Він навіть дозволив почитати тобі авторів з Індексу[207], сказавши, що треба розвивати своє критичне мислення. Я б не наважився зізнатися у такому священикові, але ти не витримував і мав комусь розповісти. Знаєш, ти як у тому анекдоті про чоловіка, що врятувався з корабельної аварії й опинився на незалюдненому острові з найпринаднішою і найвідомішою актрисою у світі, а коли сталося невідворотне, він, не натішившись і не маючи спокою, змусив її перевдягтися у чоловіка, намалювати собі вуса обвугленим шматком коркового дуба, а потім усадовив поряд, узяв за руку й, назвавши Ґуставо, промовив: «Друже Ґуставе, ти не повіриш, кого я недавно завалив у ліжко...»

— Не кажи непристойностей, для мене це річ серйозна. То що порадив мені дон Ренато?

— А що ти хотів почути від священика навіть із широкими життєвими поглядами? Сказав, що твоє почуття, звісно, чисте й прекрасне, але не треба паплюжити його фізичними стосунками, бо до шлюбу треба вступати у цноті, тож ти маєш тримати це почуття глибоко у серці, як найсокровеннішу таємницю.

— А що я?

— І ти, як йолоп, поховав своє почуття у глибині серця. Гадаю, це через твій просто-таки, божевільний страх наближатися до неї, взагалі підходити. От лишень самої глибини серця тобі було замало, тож ти прийшов до мене звірятися. Мені навіть довелося тримати тебе за руку.

— Як це я не підходив?

— Справа була в тому, що ти жив просто за школою, тому, щоб дістатися додому, ти мав лише повернути за ріг. За наказом директора дівчата мали покидати школу після хлопців, тож теоретично ти ризикував ніколи її не бачити, хіба що стояв би, як бовдур укопаний, біля шкільних сходів. Загалом і ми, і дівчата мали пройти через садок, завернути на площу Мінґетті, а потім кожен міг іти своєю дорогою. А вона мешкала саме на площі Мінґетті. Отже, ти додумався до того, що проводив мене аж у глиб саду, уважно спостерігав, чекаючи, коли дівчата вийдуть зі школи, а потім прямував назад і стрічав її, як дівчина йшла з подругами додому. Стрічав, дивився на неї, і квит. І так кожного Божого дня.

— І тим удовольнявся?

— Та де там! Тоді ж бо ти й пустився на всілякі витівки. Почав брати участь у різноманітних благодійних акціях, щоб директор дозволив тобі ходити по кабінетах і продавати квіточки чи якісь інші дрібнички. Ти заходив до її класу й ухитрявся затриматися на зайві півхвилини біля її парти, ніби щоб відрахувати правильно решту. Потім ти почав удавати, що у тебе болять зуби, бо ваш сімейний стоматолог мешкав на площі Мінґетті і його вікна дивилися просто на її балкон. Ти жалівся на нестерпний біль, а лікар, уже не знаючи, що вдіяти,