Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

його обличчям нової рекламної кампанії: Леонідова світлина в красивій темно-синій уніформі прикрашала листівки компанії. Він був герой. Кожен росіянин знав його ім’я та заслуги. Усі діти під час своїх ігор хотіли бути ним. Його фото надрукували в підручниках. Про нього говорили з повагою, гідною напівбогів, він і сьогодні залишався б народним героєм, якби під час проміжної посадки в Орлі не зустрів Мілену Рейнольдс.

8

Настав полудень. Ігор уважно мене вислухав, поставив три запитання й випив майже весь уміст кавника.

— Ти міг раніше зі мною поговорити.

— Я намагався. Але ж це непросто — прийти й вивалити власні проблеми, наче якийсь комівояжер. Думаєш, усе серйозно?

— Хтозна! Армія всюди однакова. Секрет. Навіть якщо це дрібниця. Наразі головне — попередити твого батька. Якщо зателефонувати в готель, поліція дізнається, що твій брат у Парижі. Треба шукати альтернативи.

— Через дядька Моріса.

— Надто ризиковано. Треба встигнути раніше за поліцію. Дай мені трохи часу. Я запитаю підказки в спеціаліста.

— Здається, я знаю хто це.

— Якщо знаєш — забудь.

Він вийшов з кухні та повернувся з пачкою банкнот, поклав її на стіл.

— Тут сімдесят тисяч франків[129].

— Сімсот франків, маєш на увазі?

— Ніяк не звикну до нових франків.

— Це багато. Я візьму триста. Цього має стати до татового повернення.

— Бери все. Невідомо, що там станеться. Якщо йому знадобляться гроші, ці будуть у пригоді.

— Сума велика, не знаю, чи зможу її віддати, а за тата ручатися не можу.

— Немає значення. Це всього лише гроші.

— Дякую, Ігоре, за все. Я цього ніколи не забуду.

— Тобі поталанило, Мішелю. Але я чиню це не задля тебе.

— Але й не задля брата — ти його не знаєш.

Ігор налив собі залишки кави, підвівся та заварив нової.

— Розумієш, коли десять років тому я залишав СРСР, від’їзд я не спланував. Тікати треба було дуже швидко. Я покинув дружину, дітей, роботу. Це було миттєве рішення. Або я негайно вшиваюсь, або розстріл. У мене нічого не було. Лише одна булочка. Мені пощастило. Дорогою я зустрів людину, що допомогла. Селянин, працівник карельського лісгоспу. Він бачив, що я втікач. Чоловік міг пристрелити мене на місці чи видати владі. Він показав, як пройти до Фінляндії попри прикордонників. Дав мені сухарів і сушених оселедців. Я схотів подякувати й поцікавився його іменем. Він відповів, що мені воно ні до чого і якби він міг, то пішов би зі мною, попросив лише не забувати тих, хто залишився там.

— Ти ніколи не розповідав про сім’ю.

— Ні я, ані хтось інший. Ми думаємо про них щодня, щогодини. Жодної надії побачити їх знову. Це нездійсненно й небезпечно. Ми нічого не говоримо. Вони назавжди в наших думках. Не буває й миті, щоб я не думав, що зараз роблять дружина чи діти. Знаю, вони теж про мене думають. І це нестерпно.

Він замовк, потупив очі.

— Бери гроші й дай мені спокій. Зв’яжемось через «Бальто».

Без пояснювальної записки в ліцеї можна було навіть не з’являтися. Я все думав, що б такого наплести Шерлокові для виправдування невиправдовуваного. Без татової записки знадобиться нестандартне пояснення чи лікарняна довідка. Обидві речі неможливі. Уже від завтра доведеться підстерігати пошту, щоб перехопити листа з ліцею. Я пішов до «Бальто». Чекав у своєму кутку. Мені все не вдавалось зосередитися на «Серцедері». Близько третьої прийшов Ігор.

— Не хвилюйся. Я знаю, як діяти.

— Як?

Він дістав із кишені куртки аркуш, з обох боків списаний дрібним почерком.

— Я все записав. Ходімо, спробуємо.

Ми попрямували до пошти на авеню Генерала Леклерка. Ігор дав телефоністці алжирський номер. Зв’язок установили за чверть години.

— Готель «Алетті», доброго дня.

— Я б хотів почути мосьє Маріні, будь ласка.

— Він вийшов. Ключ на дошці.

— Знаєте, коли він повернеться?

— Мосьє нам нічого не сказав. Та він часто обідає в ресторані Адміралтейства.

— Це далеко від вас?

— У кілометрі.

— Щиро дякую. Я перетелефоную.

Ігор поклав слухавку.

— Ти міг би взяти номер того ресторану.

— Виключено. У мене телефон одного бару в п’яти хвилинах від готелю. Він має піти саме туди. Поліція не встигне поставити прослуховування.

Ми дзвонили що двадцять хвилин. Телефоністка вивчила номер напам’ять, а портьє готелю обмежувався вже стандартним «Мені шкода, мосьє досі не повернувся». Ми тривожно спостерігали, як біжить час. Ігор мав забирати своє таксі. На шосту в мене була призначена зустріч із Франком, ще й треба було повернутися до маминого приходу. П’ятнадцять по п’ятій, чергова спроба.

— Він повернувся. Чекайте на лінії, передаю слухавку.

Ми трохи зачекали. Зі слухавки почувся татів голос:

— Поль Маріні, слухаю.

— Мосьє Маріні, я друг. У мене для вас інформація.

— Хто ви?

— Зі мною людина, яка супроводжувала вас у день зачислення вашого сина Франка. Ви спізнилися через поломку DS. Поверталися пішки, тоді була справжня злива. Розумієте, про кого я?

— Так. Чого ви хочете?

— Вам слід негайно піти у «Ґран-кафе». Це займе хвилин десять. Там і поговоримо. Гаразд?

— Я там буду.

Ігор повісив слухавку і дав телефоністці номер «Ґран-кафе» в Алжирі. З невідомих причин додзвонитися було неможливо. Перевантаження ліній. Або диверсія. Справи кепські. Не варто хвилюватися, таке за день траплялось разів двадцять.

Час спливав, напруження зростало. За двадцять шоста. Я розумів, що незабаром доведеться покинути Ігоря наодинці, так і не почувши батька.

— Нічого страшного, — сказав Ігор. — Якщо за десять хвилин однаково не вийде, біжи до брата і передай йому гроші. Зараз це головне. А з батьком я сам поговорю. Залишається сподіватися, він дочекається.

Якийсь пенсіонер зчинив галас, бо ми монополізували віконце. Він чекав доступу до телефоністки.

— Лінії зайняті.

— Мені треба зателефонувати в Ам’єн.

— Чекайте на вашу чергу, мосьє, — упевнено відповів Ігор. — Трохи терпіння.

— Ігорю, можу я тебе ще про щось попросити?

— Якщо це законно, давай.

— Стосовно ліцею. Я прогуляв день і в мене немає виправдання. Якщо я дозволю собі таке, мене виженуть.

— На мене не розраховуй, я не підроблятиму підпис твого батька.

— Якщо я зіграю з Шерлоком у відкриту? Прийду в його кабінет. Скажу правду: «Так от, Франк біженець, дезертир. Він звернувся до мене по допомогу. Я не міг його кинути». Він його знає і поважає. Головний наглядач має зрозуміти. Чи не так?

— З таким самим успіхом можеш одразу піти в поліцію. На цій землі існує один основоположний принцип виживання. Якби ти жив по той бік, він був би пригвинчений глибоко у твоїй голові: ніколи не довіряй! Нікому! Чуєш мене? Це смертоносна