Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

річ. Вона вбила тисячі таких довбнів, як ти.

— Навіть знайомим?

— Навіть татові, мамі, братові чи дружині.

— Тобі я довіряю.

— Я нічого не виграю, якщо здам тебе. Але думаєш, я вагатимусь бодай секунду, щоб донести на вас, на тебе і твою родину, якщо поліція погрожуватиме позбавленням статусу політичного біженця?

Я глянув на нього. Його погляд залишався незворушним.

— Але ж ти жартуєш?

— Алжир — п’ята кабіна, — кинула телефоністка.

Ми поквапилися до кабінки. Ігор узяв слухавку, а я навушник.

— «Ґран-кафе», слухаю, — почувся жіночий голос.

— Доброго дня, мадам, чи можу я почути одного з ваших клієнтів, мосьє Маріні. Він у барі.

Ми почули як жінка запитує:

— Тут є мосьє Маріні?

— Так, це я.

— Що ви там робите? — вигукнув тато. — Я збирався йти.

— Не було зв’язку, — пояснив Ігор та передав мені слухавку.

— Тату, це я. Я з другом. Готель прослуховують, домашній телефон також. Думай, що говориш. Зараз нас не чують. Франк у Парижі. Я бачив його вранці.

— Як він?

— Стомлений і нашорошений. Йому потрібні гроші. Він не їв відучора.

— Віддай усе, що ти маєш.

— Може, попросити в мами?

— Краще не треба. Дай свої гроші. Я повертаюсь.

— Мосьє, з яким ти розмовляв, дасть мені гроші для Франка. Ти йому повернеш?

— Ясна річ. Щойно знайду місце в літаку, вилітаю в Париж.

Ігор забрав від мене телефон і почав говорити заглядаючи до аркуша:

— Мосьє, я друг Мішеля. Вам не варто летіти літаком. Поліція про це дізнається. До того ж немає місць. Повертайтеся до готелю. Скажіть, що дістали інформацію про сина: йому вдалося втекти до Марокко і ви шукатимете його там. Якщо портьє розпитуватиме, скажіть, що він у Танжері. Ніяких деталей. Не беріть таксі. Переконайтесь, що вони вас не ведуть. Ідіть до алжирського порту. Там пришвартоване судно «Ліоте», сьогодні о дев’ятій воно відчалює до Марселя. Документів вони не перевіряють, заплатите готівкою. Ні з ким не розмовляйте. У Марселі сідайте на потяг до Парижа. Вам повторити?

— Ви що, із секретної служби?

Я помчав на вулицю Лапласа. Прилетів у «Буа-Шарбон» ледь по шостій. Франка не було. Я сів у глибині кафе за вранішній столик. Замовив лимонадне пиво. Хазяїн грав у чотириста двадцять одно із тим самим клієнтом, а за барною стійкою сиділи ті самі бандитські фізіономії. То запросто могли виявитися лягаві, які зараз мене затримають. Я чекав. Франк не прийшов. У нього проблеми? Звідки мені знати, чи його не схопили? Ризиковано питати в хазяїна, чи той його бачив. Я чекав максимально довго. Мені слід було повернутися за п’ятнадцять сьома. При мені були лише гроші Ігоря. Хазяїн підозріло глянув на мій наполеондор, але взяв і мовчки приніс решту. Дорогою я постійно озирався. Франка так і не помітив. Я випередив маму на п’ять хвилин. Коли вона готувала вечерю, я пішов до неї на кухню.

— Що сьогодні робив, Мішелю?

— У нас була математика та французька. Вчителька англійської захворіла.

— Знову!

— А як справи в магазині?

— Не знаю, до чого братися. Через відсутність твого батька ми щодня втрачаємо замовлення.

— Думаю, він скоро повернеться.

— Сподіватимемось. До того ж у мене наступного тижня семінар, який я не хочу пропускати.

— Скажи мені одну річ, мамо. Ти дійсно розлючена на Франка?

— Розлючена?.. Ні.

— Ти про нього не говориш. І не здаєшся стурбованою.

— Я більше нічим не можу йому допомогти. Проте це мій син, і він залишиться ним назавжди, хай би що він накоїв.

— Якби він із тобою зв’язався, що б ти зробила?

— Порадила би відповідати за свої вчинки.

— А якби він попросив про допомогу?

— Напоумила би здатися поліції та довіритися французькому правосуддю. У нього немає варіантів. До чого ці запитання?

— Ми про нього ніколи не говорили. Я не знав твоєї думки.

Мама зателефонувала в готель «Алетті». Їй відповіли, що тато виселився. Вона була здивована почути, що він поїхав до Марокко.

9

Від самої Москви «Іл-12» летів над щільною піною хмаровиння. Білосніжне сонце освітлювало непорочне східне небо. Зачаровані магічною виставою, Леонід і його другий пілот Сергій геть забули про заглушливий гул моторів.

— Маєш плани на вечір? — поцікавився Леонід.

— Хочу сходити в кіно. Хоч у Лондоні можна побачити американські фільми.

Він обернувся до бортрадиста, що сидів позаду «скляної кабіни», сконцентрований на своїй роботі, тому цього разу розмови не чув. Нова стюардеса Олександра, якій заслужено присудили титул «кращий зад компанії», принесла їм гарячого чаю з бісквітним печивом. Вона саме подавала Леонідові склянку, як той занепокоєно прислухався.

— Ви це чуєте, Олександро Вікторівно?

— Нічого підозрілого, командире.

— Я ж вам казав, люба, звіть мене Леонідом.

— Командире, з мотору номер два долинає підозрілий звук, ніби хтось б’є молоточком! — кинув ошаленілий Сергій.

Леонід вслухався — обличчя перекосив жах.

— Товаришу другий пілоте, потрібно конфіскувати молоток у суб’єкта з двигуна номер два!

Сергій став тиснути кнопки. Лампочки загоралися та згасали.

— У суб’єкта з двигуна номер два молоточок конфісковано, мій командире.

— Ну ось, Олександро. Ніякого шуму. Вам безмежно пощастило, що я на цьому літаку.

— Командире, я чую зітхання з мотору номер два.

— Сергію Івановичу, настав час повернути молоточок суб’єктові з мотору номер два.

Сергій понатискав ті самі кнопки.

— Молоток повернуто, командире. Паршивець просить серп.

Усі вибухнули реготом. Бортрадист підвівся й простяг депешу Леонідові.

— Погані новини з Лондона, мій командире, — прокоментував бортрадист.

Якщо смог зими 52-го був найубивчішим і забрав чотири тисячі життів, отруєних сірчаним газом сотень тисяч вугільних пічок, вихлопними газами та промисловими викидами, то смог зими 51-го увійшов до хронік як один з найстрашніших на пам’яті британської столиці. Видимість не перевищувала двадцяти метрів, і стояв сморід тухлих яєць. Лондонці й без того бачили всяке, тож сміливо тішилися жартами про випадкові купання у водах Темзи — холоднуватої о цю пору, чи не так? — та підбадьорювалися згадкою про те, що саме цей облудний туман надихнув Клода Моне вигадати імпресіонізм. Лондон неодноразово бував ізольованим від решти світу. Жоден літак не міг приземлитися в аеропорту Гітроу. У вівторок, 9 січня 1951 року, Леонід дістав наказ змінити курс на Париж, він сподівався приземлитися в Ле-Бурже. Однак паризький аеропорт був перевантажений такими ж неочікуваними пасажирами, і їх перенаправили в Орлі. Настав кінець дня, але досі ніхто не міг спрогнозувати тривалість їхньої вимушеної проволоки. Леонід очікував обурення пасажирів, але звістка про затримку не зчинила негативної реакції на борту. Серед двох дюжин росіян Леонід перевозив замміністра й делегацію із семи членів Верховної ради, які вирішили