Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

бік. Усе буде добре, бачить Бог. Він намагався не думати про те, що підлокітники здалися йому шорсткими, коли він піднімав гойдалку.

Юджин пофарбував веранду всередині зовсім недавно, тому від усіх запахів у Джуніора паморочилося у голові. Він водив пензлем по дереву, наче у тумані. Як цікаво: структура дерева наче розповідає свою історію ― один візерунок переходить у інший.

Він уявляв, як одного дня на цій гойдалці хтось освідчиться Меррік, або діти Редкліфа так сильно розгойдаються, що їхня мати прибіжить спиняти її.

Зрозумівши, що може відчувати чоловік до своїх дітей, Джуніор затаїв гнів на свого батька: у нього було шестеро синів і дочка, а він забув їх швидше, ніж собака забуває своїх цуценят. Що старше ставав Джуніор, то менше він розумів батька.

Джуніор струсонув головою, відмахуючись від думок, і сконцентрувався на фарбуванні.

Медовий колір підкреслював текстуру дерева, додавав глибини. Усе, більше жодних блакитних гойдалок із рідних країв! Жодних зношених плетених килимів й іржавих металевих гойдалок! Жодних блакитних стель на ґанку, ніби то небо; жодної сірої підлоги, як на бойових кораблях!

Джуніор уявляв, як у день переїзду Лінні підійде до будинку і вже на сходах помітить гойдалку. «Ох!» — скаже вона, прикривши рукою рот, — «Як так сталося?», а може, і нічого не скаже, вона вміє прикидатися, якщо треба. Але Джуніор, не подавши взнаки, підніметься сходами, відкриє перед дружиною двері і скаже: «Заходь!».

Приємна картина, але все-таки чогось бракувало. Адже тоді Лінні так і не зрозуміє, що він відчув, побачивши блакитну гойдалку: шок, гнів, відчуття несправедливості, не зрозуміє, чого йому вартувало її переробити. Поїздка Юджина до братів Тілман, подвійна оплата, яку там попросили за терміновість, дві поїздки Джуніора для того, щоб перефарбувати гойдалку і його останній візит у п’ятницю для закручування болтів і прикріплення мотузки до стелі — про все це вона не дізнається. Як, по суті, не знає і про все інше у їхньому спільному житті — скільки таємниць він ховає від неї, попри страшенне бажання у всьому зізнатися. Вона ніколи не дізнається, як усі ці роки він мріяв її позбутися і залишався з нею лише через те, що без нього вона б пропала. Як складно йому жити так день у день, розплачуючись за помилку молодості. Ні, Лінні щиро вірила, що він із нею через кохання. І якщо він зміг би її переконати, що насправді жертвує собою, її б це вбило, і його жертви виявилися б даремними.

Він водив пензлем по дереву, покриваючи лаком кожний виступ і щілинку:

Смачнішого немає тієї вечері у ресторані —

Яйця і бекон, що у Кароліні подавали.

У п’ятницю Джуніор приїхав, щоб повісити гойдалку на місце, і привіз із дому декілька коробок з речами і столик зі стільцями для дитячої кімнати. Він намагався перевезти все якомога швидше. Джуніор припаркувався біля заднього входу і заніс речі через кухню нагору. А потім вирішив ще раз насолодитися своїми володіннями. Він стояв нагорі і дивився на сяючий коридор, зайшов у спальню і ще раз порадів її розмірам і просторості. Ліжка ще минулого тижня доставили Шофери — два окремі ліжка, схожі на ті, що були у Бріллів. Лінні не розуміла, чому вони не можуть і далі спати на своєму одному двоспальному ліжку. Але Джуніор сказав:

— Так краще, згадай, як я постійно перевертаюся уві сні.

— Але я не маю нічого проти, — відповідала Лінні.

— Давай принаймні спробуємо. Ми ж не викидаємо наше старе ліжко, у разі чого — перенесемо його з кімнати для гостей.

Хоча насправді Джуніор не збирався його повертати. Йому подобалася ідея окремого ліжка, такий собі голлівудський шик. До того ж, усе своє дитинство він змушений був ділити ліжко з братами.

У дальньому кінці кімнати стояла велика шафа Бріллів, яку він теж вважав надзвичайно розкішною.

— Місіс Брілл, — сказав він, — я чув, ви не збираєтеся забирати у нову квартиру свій шафанєр, я можу його у вас викупити.

— Мій..? — перепитала вона.

— Ваш шафанєр у спальні. Ваш син сказав, що він завеликий для вашої квартири.

— А, так, звичайно! Джиме, Джуніор запитує, чи може він купити наш шифоньєр?

Лише тоді Джуніор зрозумів свою помилку. І розгнівався на місіс Брілл, що вона стала свідком його ганьби, хоча і повелася тактовно.

Саме тактовність найбільше і дратувала.

Завжди, завжди було так: «ми» і «вони». Міські діти у старшій школі чи багатії із парку Роланд — завжди хтось вказував, що йому тут не місце, що він до них не дотягує. Причому було зрозуміло, що він сам у цьому винен — він живе у країні, де теоретично можна було б і дотягнути, нічого не заважало. Але ні, завжди щось заважало. Якась маленька деталь — щось у його одязі чи манері спілкування — видавала, що йому до них не дорівнятися.

Дурня. Досить. Тепер у нього є великий кедровий гардероб, винятково лише для речей із вовни.

Шпалери привезені із самої Франції, а вікна такі величезні, що коли підійти до одного з них, то з вулиці тебе буде видно аж до колін.

Але у цю мить Джуніор помітив, що у кутку підвіконня облупилася фарба. Мабуть, Брілли залишили відкритим вікно під час дощу. Або це через конденсат, тоді взагалі погано.

І на шпалерах під вікном помітний шов. А на стику з підвіконням в одному місці ще й трохи відклеїлося.

Щосуботи він зазвичай їздив оцінювати майбутню роботу, у цей день якраз чоловіки були вдома. Тож у новий будинок він не заїжджав.

Але з усіма справами він покінчив раніше, оскільки наступного дня вони мали переїжджати. Повернувся додому близько третьої і зайшов через кухню. Там Лінні діставала з помаранчевої коробки під рукомийником мийні засоби.

Вона стояла на колінах на підлозі, і Джуніор побачив брудні підошви її ніг.

— Я вдома, — сказав він.

— О, добре! Можеш дістати з холодильника ось ту тарілку? Ледь про неї не забула!

Він потягнувся за тарілкою, зняв, поставив на стіл.

— Може, з’їздити до будинку і відвезти речі, поки не стемніло? — сказав він їй. — Уранці буде легше.

— Та не треба, ти втомишся! Почекай до завтра. Дод і інші тобі допоможуть.

— Я не братиму багато речей, лише кілька коробок.

Вона не відповіла. Хоч би витягнула голову з-під мийки і глянула на нього! Але вона була дуже зайнята, тому він вийшов.

У вітальні діти будували щось із порожніх коробок. Точніше, будувала Меррік, Редкліф був занадто малий і сам нічого не вмів. Але він був дуже щасливий, що Меррік раптом дозволила гратися з нею, і ходив навколо неї, ставлячи коробки там, де вона казала. Килим уже склали, а