Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

Ваговики.

— Прощавай?

— А хіба ти мене забудеш?

Я махала їй, обіпершись на Знищувача Танків із червоною квіткою в жерлі, аж поки вона зникла.

Розділ 22

Найкращі Вітчимові Мутанти. Найлютіше Зло, будь-коли створене ним із плоті.

Звісно, він лютився.

Звісно, він одіпхнув Мачуху, котра намагалася йому запропонувати…

— Цить! — закричав він.

І повернувся до мене:

— Ти підла погань!

— Убити його? — спитав мене Робот.

— Не треба, — сказала я.

Адже це був Названий Батько.

— Убити його? — спитав Робот.

— Ти ще згадаєш про це, — пообіцяла Вітчимові Мачуха.

— Таточку, — посміхалась я та махала йому рукою.

— Що ж, — сказав Вітчим. — Адже я можу придумати щось іще.

Вітчим, який ледь не прибрав з лиця машкару.

Насилу стримавши гнів.

Вітчим, який сказав…

— Досить, — мовив Той, Що Сидів На Троні. — Вже нам пора убивати.

Він не сказав «один одного», але це було й так зрозуміло.

— Не бійся, — устиг прошепотіти мені Кіт.

— Не бійся, — сказав мені З.Ч.

А Той, Що Сидів На Троні, промовив:

— Я втомився від вас.

І світ рухнув. Він просто зник, з усім тим, чим був наповнений.

Залишилися лише Крихітка та Вітчим — і ті падали в чорну порожнечу. За безліч кілометрів одне від одного.

Частина восьма
«Крихітка й ніщо»

Ми могли падати довго. Падіння тривало довше, ніж життя.

Розтанути й стати Нічим.

Падати в Ніщо, не відчуваючи падіння.

Неспроможні наблизитися чи уповільнити політ.

І раптом сірий човен, а в ньому Мачуха у сірій одежі з попелу.

Опустити руку в Ніщо та примусити його сколихнутися брижами чорної води. Впіймати Вітчимові пальці.

Доторк.

І він перестав падати.

Він підтягнув себе до човна.

А я падала далі, аж поки стала крапкою, а човен став Нічим.

Я летіла в Ніщо, знаючи: воно ніколи не закінчиться.

Я летіла в Ніщо, й воно проникало в мене. Крапля по краплі всмоктувалося в пори. З кожним рухом повік.

Я летіла в Ніщо, але човен уткнувся в берег, і я впала на дно останнім осіннім листком.

Розділ 1

— Егей, — ледь чутно покликала я.

І ще тихіше:

— Е-ге-гей.

Я знала, що я тут не сама.

Але в цій непроникній чорноті я не бачила навіть своїх пальців.

Я піднесла їх до обличчя. Відчула запах металу та пороху, але я не бачила їх. Я лише знала, що вони є, так само, як знала, що тут є ще хтось, і що він — геть поруч.

Я ступила крок. Тут не мало значення, куди ти йдеш. І він ступив крок за мною. Немов по снігу:

— Рип-рип.

Важкий, але дуже прудкий.

— Гей, — я повільно дістала запальничку, — ти хто?

— Клац, — відкинула ковпачок і почула різкий звук його випущених кігтів.