Читати книгу - "Світло Парижа"

нема чого продавати. І ніхто не купить те, що я малюю.

— Звідки знаєте?

— Це ви звідки знаєте? Ніколи не бачили моїх картин.

— Добре. Може, вони вселяють жах. Однак, можете їх тут виставити.

— Неодмінно, — сказала з певним сарказмом. Але коли ми виходили, потягуючи напої, і за нами зачинялися скляні двері, мене захопила думка: а що, як показати мої картини публічно? Звичайно, я не практикувалась, але в голові зберігала задуми роками і хотіла стільки всього намалювати: світло всіх чотирьох пір року на озері Мічиган, відблиск снігу у вікнах хмарочосів, коктейльну вечірку, де на всіх були маски, вишукано зроблені з пір'я. Цей вечір, Роу, пожвавлену музикою, людей з обіцянкою літа на обличчях. Коли я намалюю все, що хочу, моя техніка стане кращою. Можу брати уроки. Знову стану художницею. Знову стану самою собою.

Ми пішли назад вулицею, Генрі представляв мене людям, з якими зіштовхувались, заходили до магазинів, випивали келишки вина або пробували їжу, що нам пропонували. Коли ми повернулись до початку Роу, шлунок у мене був повний, а від вина відчувала легке запаморочення.

Машина Генрі стояла біля будинку моєї матері, отже, саме там ми сказали одне одному «Добраніч!», ключі дзвеніли у нього в руках. Була мить, коли я вже збиралась іти, здалося, Генрі хоче сказати щось, на вустах застигло питання, але коли зупинилась, сказав: — Добраніч, — знову і пішов вулицею, дивлячись в обидва боки, відчинив дверцята машини, прослизнув у неї. Двигун ожив, задоволене його муркотіння потривожило тишу, махнув рукою, від'їжджаючи, а я попленталась додому, прислухаючись до звуку його машини, поки той не зник.

Нагорі зайшла до ванної умитись, але зупинилась, роздивлялась усю себе у дзеркалі. Закотила рукава, у куточку вуст побачила смужечку шоколаду — залишок від люб'язної пропозиції покуштувати вироби шоколадниці в кінці одного з висотних будинків. Щоки червоні від вина й підйому на горб, волосся розпатлане й вільне, кучері облямовували обличчя. Гадала, здавалась щасливою. Вільною. — Здавалась такою, з ким би хотіла познайомитись. Жива на вигляд. Не хотіла покидати цього.

Глава двадцята
Марджі, 1924

Одного вечора після пізнього обіду, коли Марджі з Себастьєном прокладали свій звивистий шлях по Монпарнасу до клубу, небо, що поступово занурювалось у темряву, раптом набурмосилось. На відстані почувся гуркіт грому, і раптом на них ринула стіна дощу, без жодних попереджень. Це був перший дощ по її приїзді. Дощ не наважувався зруйнувати досконалу красу Парижа, перешкодити сонцю падати щирим золотом на будови, обшарпаній безнадійності продавців біля метро. Навіть жебраки в Парижі мали свій майстерний французький стиль, зав'язували шалики довкола шиї, прибирали волосся в елегантні зачіски, безтурботність, з якою просили дріб'язок, наче їх зовсім не обходило, дасте ви його їм, чи ні, а якщо дасте (Марджі завжди давала), злегка піднімуть брову і вдячно кивнуть, і лише вряди-годи, зовсім випадково, скажуть якомога більш звичайним тоном: «Merci»[98]. Марджі надзвичайно це подобалось.

Спочатку дощ падав з паризькою млосністю, жирні краплі з великим проміжком між ними, а потім шалено ринув просто на землю, і Марджі зрозуміла, що вони змокнуть до нитки. Проскочили під навіс уже зачиненої кав'ярні, столи було зіставлено вбік, а на них стільці. Вечір, що мить тому був прекрасним і прохолодним, зробився холодним і кусючим, і Марджі почала тремтіти. Себастьєн швидко зняв піджак і накинув їй на плечі, але той був мокрий, і Марджі в ньому ще більше змерзла. Повз них, згорбивши плечі і прикриваючи голови газетами, пробігло кілька людей, з-під їхніх підборів розбризкувалась вода.

Поки чекали, дощ став сильнішим, навіс над головами ритмічно розхитувався, спочатку з ентузіазмом, а потім загрозливо. Обернувшись до неї, Себастьєн промовив: — Ходімо зі мною. Живу недалеко звідси.

Марджі, що змерзла, змокла і почувалась жалюгідною, не вагалася й миті. Себастьєн узяв її за руку, й вони побігли, зробившись ураз з просто мокрих промоклими до нитки. Проїхав автобус, кинувши на них з-під коліс стовп води, і він перелився через них, високий і крижаний, і Марджі розсміялась. А потім опинились вони перед дверима, Себастьєн порпався у кишені, шукаючи ключ, відчинив, і вони опинились у дворі, довкола них здіймались будинки. Над ними в темряві палахкотів ліхтар, і вона побачила прекрасний сад, який шмагав дощ, розкидаючи по двору трояндові пелюстки. — Сюди, — сказав Себастьєн і відчинив скляні двері одної з будов іншим ключем.

Підлога всередині була з квадратів гарного кремового мармуру і містила в собі скромну елегантність, що, Марджі знала, коштує багато. Все було знайомим і незнайомим: все життя її оточувало багатство, але минули місяці, перш ніж вона знов опинилась у такому місці, як це. Найбагатшим будинком, що вона відвідала в Парижі, крім, звичайно, Версаля й Лувра, був будинок Лібе, але його функціональність поглинула його розкіш, і тепер ставилась до нього лише з легкою зневагою. Звичайно, Себастьєн тут не жив. Він був художником, чи не так? Його сорочки не були порвані біля коміру, як у Рене, і, здавалось, йому не бракувало грошей на обіди й вино, однак вона бачила, як він сяяв, продавши картину.

Крім того, підіймаючись сходами, вкритими оксамитовим килимом, що нагадував сходи у її батьківському домі, і де поруччя