Читати книгу - "Світло Парижа"

блищали від тунгового масла, вона зрозуміла, що він не живе лише з продажу картин. Себастьєн був багатим. Вона не знала, чому він тримає це в секреті й як йому це вдається, але було так.

Запалили світло на другому прольоті, Марджі зауважила, що її важка, мокра сукня лишає сліди на килимі, і Себастьєн провів її коридором, відчинив двері у його кінці й увімкнув світло всередині. — Заходь, заходь, — промовив він, коли Марджі завагалась, а там, де вона щойно стояла, натекла калюжка води. Вона ступила всередину і її очі розширились.

— Ти багатий, — здивовано мовила, коли він зачинив за нею двері. Вона прикрила рот рукою й засміялась, уявивши свою кімнатку в мансарді клубу, як жила на п'ятсот франків, що заробляла в Лібе, а він мешкав тут.

Біля вікна стояли два мольберти, де, як їй здалось, було більше світла, на кожному стояло незакінчене полотно, одне — вид згори на паризьку вулицю, що охоплював два знамениті паризькі дахи й вуличну сценку внизу, базарчик з фруктовими й овочевими прилавками, навіс біля кав'ярні, офіціанта, що чекав замовлення від чоловіка, який схилився над меню, парочку, що переходила вулицю, автомобіль, що їхав в одному напрямку, а кінь із візком — в іншому. Місто з цієї перспективи здавалось новим і якимось таємничим, наче Марджі ставала свідком того, чого не можна побачити знизу, неначе вона потай заглядала в життя людей. Так, як і з картиною балу, її руки свербіли від бажання поринути в людські історії. Ноги офіціанта стояли так, наче він дуже втомився, відстань між людьми, що переходили вулицю, жінка, що притиснула руки до себе, коли роздивлялась відро з яскравими полуницями, наче не могла собі їх дозволити, лише дивилась, уникала спокуси навіть уявити, як її язик чавитиме ягоди, і вони вимажуть їй пальці.

Друге полотно він тільки почав, фігура людини стояла біля вікна, визирала з нього назовні, невиразні кольорові мазки на задньому плані, незнайоме блакитне небо. Між мольбертами стояв столик, повний металевих тюбиків фарби й пензлів, деревина безтурботно заплямована різними кольорами, поблизу сохла палітра. Табуретка.

Інша частина квартири була розкішною, на вікнах висіли нові фіранки, тканина з довгим ворсом була чиста й, очевидно, нова. Килимок під її ногами був новіший, ніж на сходах, східний килим, укритий виноградними лозами, розкішно витканими, такими глибокими, що вона похитнулась, ставши на нього.

Стеля була високою, з широкою відливкою по краях, меблі також були гарні. А над вітальнею, де вони зараз стояли, широкий коридор розлягався до інших кімнат, це була розкіш вільного місця у місті, де вона часто поринала в себе, боячись наткнутись на людей, в трамваї, у кав'ярні, навіть на острівках книжкових магазинів, на рю Одеон, де продавець міг зронити на неї купу книжок.

— Я не багатий. — Він кинув ключі в тарілку на столі біля вхідних дверей і роззувся. — Моя родина багата. Я — бідний художник.

— Гммм, — промовила Марджі. Вона не припиняла думати про різницю між бути багатим і мати багату родину. Тепер, коли батьки її не підтримували, вона розуміла, що без їхнього багатства ніколи б не змогла поїхати до Європи, знала, що коли повернеться, — якщо, звичайно, повернеться, — батьки знов підтримуватимуть її, і коли так, то вона успадкує те, що зараз належить їм. Батько не залишить їй свій бізнес, але залишить більше, ніж їй би вистачило на життя, а коли вона одружиться, в неї будуть також гроші її чоловіка. Але все це не буде насправді її. Ті п'ятсот франків, що вона мала в Лібе, якими б мізерними вони не були — це її капітал, вони були її, і лише її.

— А твої друзі знають? — спитала вона.

— Vite, vite! — сказав він, змінюючи тему. — Швидше, швидше. Ми мусимо переодягтись, інакше помремо від сухот.

— Не думаю, що в тебе сухоти, — відповіла Марджі, однак, сукня неприємно прилипала до неї і лишала калюжі на Себастьєновому килимі, і тому вона пішла за ним коридором. Увійшов у кімнату, і вона ледь не ступила крок за ним, але зрозуміла, що це його спальня, і зупинилась, та цікавість послугувала їй якнайкраще, і вона зазирнула у двері, побачила стіл, кілька блокнотів і вугільний олівець, розкидані на ньому, і стілець, що підпирав французькі двері, які, очевидно, вели на балкон. У другому кінці кімнати стояло неприбране ліжко, простирадла розкидані, на них і досі відбивалась форма його тіла. Отже, вона могла уявити, як він спав тут, волосся, розкидане по подушці, вії відтіняють щоки. Вона затамувала дихання й відступила в коридор, схвильована й засоромлена власною уявою.

Він порпався у шухлядах, потім обернувся до неї з купою вбрання в руках. — Ось, одягни це. — Він відчинив перед нею двері, за якими була ще одна спальня, кімната для гостей, неторкана й безособова. Узявши одяг, вона увійшла всередину, й він зачинив за нею двері.

Вона одяглась у те, що він їй дав: у сорочку з м'якої бавовни й широкі брюки. Себастьєн був худий, а Марджі — опецькувата, усе ледь на ній зійшлося, й почувалася по-хлоп'ячому, наче розбовтаний підліток. Тканина була такою м'якою, що шкіра здавалась живою, і вона засоромилась, що стоїть гола в одежі Себастьєна.

Відчинивши двері, вона була вражена, що Себастьєн стоїть і чекає на неї. Він теж переодягся, був у светрі й сухих брюках, волосся зачесане назад, чоло відкрите. Марджі ніяково торкнулась свого волосся, яке, висихаючи, починало стирчати вусібіч. — Дай сюди свій одяг, — сказав Себастьєн, сягнувши рукою по нього, Марджі віддала одяг, а потім, згадавши про білизну, потягла згорток до себе.