Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Кінотеатр «Гранд-Кулі» демонстрував прем’єрні покази кінофільмів щовихідні. Джо, Джоні і Чак виявили, що це було гарне місце, де можна провести суботній день, сховавшись від сонця і пилу, поїсти попкорн, попити холодного рутбіру та поспілкуватися з іншими глядачами, багато з яких були професійними партнерками для танців і ю-ху дівчатами, одягненими у звичайний буденний одяг. Балакаючи з ними перед сеансом і в антрактах, хлопці побачили, що багато хто з них були доброзичливими, простими, чесними молодими жінками, що, насправді, не дуже відрізнялися від тих дівчат, з якими вони зростали у своїх рідних містах, за винятком того, що важкі часи примусили їх до відчайдушних кроків.

Їжа також приваблювала їх до Бі-Стріт: чау-мейн, рагу по-китайськи у «Кухні Ву Діп»; домашні тамале (мексиканські коржики з кукурудзяного борошна з начинкою із м’ясного фаршу з перцем чилі, загорнуті в кукурудзяне листя) у будці «Гарячі тамале»; ріжки морозива з фруктами на ятці з газованими напоями біля аптеки «Етвотер»; свіжоспечений вишневий пиріг у кафе «Вагончик». І «Найкращий маленький універмаг» на створі греблі був гарним місцем для покупки пригощань, подарунків і дрібних предметів розкоші, усього — від дешевих сигар до шоколадних батончиків «О Генрі!».

Коли хлопці хотіли уникнути шуму Бі-Стріт і Гранд-Кулі, вони іноді їздили в Спокан і досліджували старі прихистки Джо або спускалися вниз по тіснині поплавати в Мильному озері — геологічній дивовижі, де жваві, теплі вітри нагромадили мінеральну піну в кремово-білі заноси завширшки 60-90 сантиметрів уздовж усього пляжу, що й дало назву озеру.

Здебільшого, проте, вони залишалися в Гранд-Кулі, де могли побуцати у футбол у полині, пожбурляти камінці, стоячи на краю урвища, поніжитися, скинувши сорочки, на кам’яних терасах під теплим ранковим сонцем, посидіти вночі із затуманеними від диму очима навколо багаття, розповідаючи історії про привидів під віддалені крики койотів, і взагалі, поводились як підлітки, якими вони, в дійсності, і були — вільними і легкими хлопцями, що бешкетували на широких просторах західної пустелі.

Кажуть, досвідчений наїзник стає частиною свого коня, так само досвідчений весляр має стати частиною свого човна.

У той час, як Джо Ранц, Джонні Уайт, Чак Дей і тисячі інших молодих американців гарували в гарячих кам’янистих розколинах Гранд-Кулі влітку 1935 року, тисячі молодих німців роїлися на будівельному майданчику іншого великого проекту громадської споруди в Берліні. Відколи Адольф Гітлер відвідав це місце восени 1933 року, майданчик «Рейхсспортфельду», що розгорнувся на 132 гектарах, разюче трансформувався. Прилеглий іподром був знесений, і наразі понад 5 сотень компаній, найнятих нацистською державою, працювали над підготовкою його до Олімпійських ігор. Щоб залучити до робіт якнайбільшу кількість людей, Гітлер видав припис, що практично все повинно бути зроблено вручну, навіть те, що машини могли би виконати більш ефективно. Однак усі найняті чоловіки мали бути «відповідними працівниками німецького громадянства і арійської раси, що не перебувають у профспілці».

Усе в цьому проекті було масивне. Великий амфітеатр Олімпійського стадіону, з полем на 13 метрів нижче від рівня землі, розкопали і вирівняли, центральне поле засіяли травою, яка вже виросла пишною і зеленою. Навколо периметра майбутньої двоповерхової колонади звели 136 рівномірно розташованих квадратних стовпів. Побудували опалубку для 72 ярусів сидінь, що вміщуватимуть 110 тисяч глядачів. Тепер опалубку заливали 17 тисячами тонн бетону. Приварювались один до одного 7300 тонн листового металу. Понад 30 тисяч кубічних метрів натурального каменю доставили на майданчик, і сотні мулярів працювали молотками і зубилами, покриваючи фасад стадіону блоками вишуканого франконійського вапняку кольору слонової кістки. Хокейний стадіон, плавальний басейн, кінноспортивний комплекс, величезна монолітна виставкова зала, гімнастична зала, грецький амфітеатр, тенісні корти, ресторани і розлогі адміністративні будівлі, — усе було на різних стадіях завершення. Як і стадіон, більшість споруд обкладали натуральним каменем. Увесь камінь був німецького походження — вапняк із Франконії, базальт із пагорбів Айфелю, граніт і мармур із Сілезії, травертин із Тюрінгії, порфір із Саксонії.

На захід від стадіону була вирівняна величезна площа для зборів «Майфельд», і на ній зводилася велика дзвіниця з вапняку. Зрештою вона здійметься угору на 75 метрів. Великий дзвін у ній матиме довкруж свого нижнього краю напис, затиснутий між двома свастиками: «Ich rufe die Jugend der Welt!» («Я закликаю молодь світу!»). І молодь дійсно відгукнеться на заклик, спочатку щодо Олімпіади, а потім — дечого іншого. Трохи менш ніж через 10 років, в останні відчайдушні дні існування Третього Рейха, безліч хлопців із «Гітлерюгенду» в ніжному віці 10-11 років, присівши біля підніжжя дзвіниці серед блоків вишуканого франконійського вапняку, з яких складалась кам’яна кладка будівель, що зводилися зараз, стрілятимуть у значно старших за себе російських хлопців, що наступатимуть. У ті останні кілька днів, коли Берлін горів навколо них, декотрих із тих німецьких хлопчаків — тих, що плакали, відмовлялися стріляти чи намагалися здатися — офіцери вишикують перед цими вапняковими плитами і розстріляють.

За 24 кілометри на південний схід, у вкритій зеленню озерній місцевості спільноти Грюнау, що милувала око, підготування до змагань з олімпійського веслування, веслування на каное та каякінгу, також ішли повним ходом. Грюнау був