Читати книгу - "Багряний рейд"

круг хутора дав змогу знайти місце, звідки бандит прийшов і де ховався, оглядаюсь. Він міг побачити солдатів надворі, зважив би свої шанси й ймовірніше — не поліз би на рожен. Усе було б так.

Аби не дощ.

У сараї вода лилася крізь дірявий дах, сидіти там не дуже затишно. Тим більше, навіть старшина, виконуючи наказ, не бачив у перебуванні на хуторі жодного сенсу, окрім марнування часу. Ліпше марнувати його бодай у мінімально комфортних умовах.

Так прийняли рішення перебазуватися до хати й розміститися там.

Далі все просто: коли серед ночі з’явився гість, від його стуку чоловіки прокинулися майже відразу. Господиня в сусідній кімнаті, меншій, розмістилася там із дітьми на час, поки варта в хаті. Старшина швидко взяв командування, велів Ревуцькому вийти.

Не думав, що жінка з доброго дива закричить. Попередити хотіла, не інакше. Ну, з нею окрема розмова, хай дяк не ображається, краще бабу свою виховує.

Дочекавшись від кожного письмового пояснення, Фомін на їхній основі підготував своє, відправив у Київ секретним пакетом на ім’я Савченка, вручити особисто в руки. Доправити затриманого, виконуючи відповідний наказ, не мав змоги, про що повідомив керівництво телефоном.

— Стікає кров’ю, товаришу комісаре державної безпеки. Боюсь, не довезу. Буде, як з тим.

— Дивись мені, Фомін. Щоб не було. Хай його залатають, по нього приїдуть по обіді. І сам збирайся, — почув у відповідь, потому трубку поклали.

Допит спійманого бандита відклав на потім. Нема різниці, в якому він стані. Чує, балакає — досить.

Бажано розкрутити його самому, реабілітуватися за вчорашній недогляд.

— Ну, товариші офіцери, будемо крепкі!

Міліціонери випили, в унісон занюхали хлібом, зажували порізаним на грубі шматки жовтуватим салом. Фомін не мав часу на передмови, забрав спорожнілу пляшку зі столу, сів, жестом запросив інших, почав відразу, з місця.

— За оперативними даними, це може бути та сама група, яка нашуміла під Коростишевом недавно. Казав про те й раніше, зараз — не припущення, впевненість. Даю гарантію на дев’яносто п’ять відсотків.

— А куди ще п’ять? — поцікавився Христюк.

— Якась інша група. Проте, товариші офіцери, маю отут, — Фомін торкнувся замкнутої на ключ шухляди, — аналітичну записку, отриману місяць тому. Документ таємний, для внутрішнього користування. Показувати його працівникам інших, крім НКДБ, підрозділів не можу, не маю права. У ній ідеться про те, що у світлі останніх подій стає актуальним, бо підтверджується. Частково ми вже обговорювали документ з вами, товаришу капітане.

У присутності третіх осіб офіцери переходили на «ви».

— Було. Дільничних за вашою вказівкою потім збирав, пояснював суть справи, без деталей. Профілактична робота по селах і селищах проводилася. Адже так?

— Так точно, — відчеканив Гордієнко. — На моєму хазяйстві порядок.

— Уже ні.

Гордієнко кліпнув від несподіванки, нутром відчуваючи недобре.

— Чому? В чому справа? Я тут не при ділах, товаришу…

Фомін ляснув долонею по столу.

— От уже ж мода — виправдовуватися наперед! На тебе, Гордієнку, ніхто нічого ще не чіпляє. Крім зірок на погони. Засидівся в молодших лейтенантах, га, партизане?

Дільничний легенько закусив нижню губу. Не знати для чого підвівся, обсмикнув гімнастерку.

— Так точно, товаришу капітане. Засидівся.

— Заслужити треба. Служиш справно, Гордієнку, працюєш добре. Тепер є шанс відзначитись. Знайди нам бандерівців, а?

Питання прозвучало, мов дружнє прохання парубка до парубка познайомити його з дівчиною, яка сподобалася, а підкотитися нема як. Усю його серйозність Юрій не одразу оцінив. Коли дійшло, не стримав судомного ковтального рефлексу, гострий борлак смикнувся на вкритій жорсткими чорними волосками шиї.

— Я б знайшов… Чому саме я?

Христюк теж не вловив ходу думок капітана, мовчки кинув на нього запитальний погляд.

Долоня Фоміна далі лежала на столі. Пальці відбили по поверхні легенький дріб.

— Задля цього викликав тебе. І твоє начальство.

— Нові обставини? Я чогось не знаю?

— Я так само небагато знаю, Христюк. Але дещо зрозумів. Ідіть сюди.

Пружно підвівшись, він підійшов до карти. Міліціонери обступили його з обох боків. Гострий кінчик олівця правив за указку.

— Ось — станція, тут — хутір Чепіги, — Фомін обвів потрібне місце неправильним колом. — Спалену «полуторку», на якій тікали бандити, солдати знайшли ось де, коли прочісували територію, — тепер вістря намалювало жирну крапку. — Навряд чи Щербаню з бандерівцями по дорозі. Чи є інші думки?

— Нема, — Христюк відповів за двох.

— Що це означає? Самі подумаєте, товаришу капітане? Бо я знаю.

Начальник міліції замислено потер вишкрябане бритвою підборіддя.

— Вони розійшлися в різні боки. Вам ліворуч — нам праворуч.

— Не