Читати книгу - "Останнє літо"

120
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 201
Перейти на сторінку:
мене все це важливо.

— Що?

— Усе. І чому не захотів говорити з ним про мене, і про що говорив з ним, і що згадував, і чому прийшов до мене після цього такий чужий і сумний, наче перед цим довго стояв і дивився у розриту могилу. І не зразу це скинув із себе, хоч і намагався, я бачила… Як я можу чогось не знати про тебе? Я про теплі шкарпетки, про те, що їв і пив, питати не вмію — може, це й погано, але не вмію! А що ти думав, чому прийшов до мене не такий, а інакший… Як я можу цього не знати? Сам подумай! Ми повинні знати одне про одного або все, або нічого. А коли нічого, тоді взагалі нічого не треба. Мені принаймні.

Він відбувся жартом, сказав:

— Винуватий, виправлюсь.

І радий був, що вона всміхнулась і більше про це не говорила.

Так, є звички, через які не зразу переступиш. Він і так дивувався, скільки було в житті такого, про що, здавалося, ніколи й нікому не скажеш! А за ці кілька днів узяв та й сказав. Мабуть, ніхто про себе наперед не знає, що зможе, а чого так і не зможе розповісти жінці.

І він не знав.

Завжди він намагався уникати в думках порівняння того, що є, з тим, що було, з тим життям, яке він прожив з Валентиною Єгорівною. Але зараз подумав про це. Те життя, що пішло в минуле, було правдивим з обох боків.

Іншим воно й не могло бути з такою жінкою, як Валентина Єгорівна. Але та правдивість була іншою, ніж ця, якої зараз вимагали від нього. Раніше він правдиво оцінював свої вчинки й рішення, але думати над своїми рішеннями звик сам. Як то кажуть, «знайомив з висновками». А як і чому прийшов до них — лишав при собі. І коли були не згодні одне з одним, здебільшого мовчали.

Але тепер від нього ждали відповіді вже не про вчинки, а про думки, почуття. А за цим, якщо глянути в корінь, стояло бажання разом думати й разом вирішувати.

Але як це так — разом вирішувати? От уже до чого життя справді не привчило!

І, намагаючись відстояти в собі те звичне, що хотіла похитнути ця жінка, згадав: от вирішив же сам, без неї, що не можна їхати разом на фронт! А потім подумав, ні, неправда, що без неї! І коли вирішував, і коли казав їй, відчував, як вона, перемагаючи себе, дає йому змогу прийняти це рішення.

Не можна собі уявити, що вона потім попрікне його: «Навіщо ти так вирішив тоді?» Якщо й скаже, то: «Даремно ми з тобою так вирішили». Інших слів від такої, як вона, не сподівайся.

Він подумав про двох її синів і про те, як вона їм напише про нього. Що можуть відчути, одержавши її листи, ті не відомі йому старший лейтенант і курсант артилерійського училища? Яким буде після цього їхнє ставлення до матері? Він знав, що в армії такі речі переживати важче, ніж будь-де, і відчув себе винним перед її синами.

Наче все правильно: вони там, де їм належить бути, і роблять те, що їм належить робити. Їхній батько — хороший чи поганий був — три роки як загинув. І мати пройшла фронт і знову туди поїде. А коли вона в свої сорок років ще хоче для себе жіночого щастя, воно ні в кого не вкрадене. Все так. Але незрозуміле почуття провини перед її синами все одно лишається, і думка про них невіддільна від думки про жінку, яку він любить і яка любить його.

Старший воює вже третій рік, а в училищах прискорений випуск — війни ще вистачить і на молодшого. Вони можуть не повернутися з неї, і один з них, і обидва, і тоді це так змінить життя їхньої матері, що від цього життя взагалі нічого не лишиться.

Чи не тому вона не згодна зараз виходити заміж? Хоче спочатку зустріти з війни синів, а потім уже вирішувати свою долю. Але чому ж не сказала про це? Чи це така річ, якої навіть вона не має сили сказати?

А чому все-таки дала згоду вийти заміж, коли б разом їхали на фронт? Тому що хоче бути поруч. Боїться не тільки за синів.

Простий здогад, що вона боїться за його життя, зараз уперше спав йому на думку.

— Товаришу командуючий, дозвольте?

Двері були відчинені, і на порозі стояв Євстигнєєв.

Серпілін здивовано глянув на нього, потім на годинник — рівно восьма.

— Тобі що, наказу не передали? Чого приїхав?

— Батька вашого привіз.

— Де він?

— Там, у вілісі, сидить. Запросити?

— Сам зустріну. Коли й чим приїхав?

— Поїздом. З Рязані вчора о двадцять третій годині, прямо до Ганни Петрівни на квартиру. Не зважилися вас турбувати, та й стомився він.

— Де ж ви його там улаштували?

— У кімнаті на ліжко поклали. «Так, зіпсував він вам останню ніч перед розлукою», — . подумав Серпілін, надіваючи кашкета.

Віліс стояв тут же, коло корпусу, за рогом.

Батько ще не виходив з нього, сидів на передньому сидінні, поруч з водієм, і, обернувшись до нього, про щось розпитував.

Коли Серпілін підійшов, почув, як той питав:

— Ну, а коли, скажімо, в кого жінки нема, кому атестат?

— Здрастуй, — сказав Серпілін, ступивши близько до віліса з того боку, де сидів батько.

Батько, ще не обернувшись, ніби не дочувши, приклав руку до вуха. І тільки потім обернувся й став злазити з віліса назустріч синові.

Серпілін підтримав батька під лікоть, допомагаючи йому вийти з машини, і, скинувши кашкета, тричі розцілувався з ним, відчув залах махорки з тією разючою силою, з якою

1 ... 77 78 79 ... 201
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє літо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнє літо"