Читати книгу - "Останнє літо"

це відчуває людина, котра недавно кинула курити.

Батько по-старечому пустив сльозу, чого раніше син за ним не помічав, і перші слова «от і побачились» сказав незнайомим, тремтячим голосом. Але зразу ж додав зміцнілим, знайомим:

— Генералом став, Федько! І читав, і чув, а очам не вірю — звикнути все-таки треба. «Федько» — сказав навмисне не тому, що так звав його в думці, а тому, що захотів так назвати сина при всьому його генеральському штаті — при водієві й ад’ютантові: для них генерал, а для мене, мовляв, усе одно Федько.

Серпілін віддаленою, невиразною пам’яттю згадав матір і її покірну, лагідну любов до батька. Все-таки було щось у ньому тоді, що змусило матір без оглядки піти за нього.

Ледь помітний відблиск чогось — задиристого й владного — все ще лишався в батькові й тепер, хоч він був уже й старий.

— Ходімо в дім. — Серпілін узяв батька під руку й подивився скоса, згори вниз, йому на голову, що злегка трусилася, на ній був злинялий, старий кашкет з артилерійським чорним околишем без зірочки. Батько в засмальцьованому солдатському ватнику, що мішком висів на його колись широких, а тепер пригнутих літами плечах, здавався йому ще нижчим, ніж він пам’ятав, а може, так воно й було.

— Товаришу генерал, — зупинив Серпіліна Євстигнєєв, — які будуть тепер розпорядження?

— Розпорядження? — Серпілін напівобернувся від батька до Євстигнєєва й задумався.

Ламати дорогу вже було пізно. В армію вже повідомлено, і на межі тилового її району з двадцять другої години наказано чекати маякові. Та й навряд, щоб там був тільки маяк, мабуть, виїдуть зустрічати хоч Бойко, хоч Захаров.

— Розпорядження ті самі. З тією поправкою, що вирушимо трохи пізніше.

Серпілін подивився на Євстигнєєва й подумав: «Золотий все-таки ти хлопець. Не вирядив батька самого з водієм, а з поваги до нього й до мене віддав свою найдорожчу останню часину».

Він усміхнувся, згадавши молодість і ту ціну, яку має така часина, і вирішив повернути цю часину Євстигнєєву.

— Їдь, допоможи Ані готувати сніданок, а віліс зразу пришли по нас.

— Сніданок уже готовий, — чесно признався Євстигнєєв.

— Роби, як велено, — сказав Серпілін і під руку з батьком пішов до будинку.

— А може, разом з ним і поїдемо? — спитав батько.

Але Серпілін, знаючи, що тепер Баранова зайде до нього при батькові і той все одно побачить її, сказав не ухиляючись:

— Тут до мене ще прощатися прийдуть. Попрощаюсь, повернеться машина — і поїдемо.

Коли ввійшли в дім, батько, перед тим як сісти, уважно оглянув кімнату, і Серпілін, помітивши це, теж, ніби заново, побачив її вже не своїми, а батьковими очима.

Кімната була простота, навіть дуже простора для однієї людини, і обставлена гарними меблями в білих парусинових чохлах.

Серпілін чекав, що батько, який так уважно оглядав кімнату, скаже щось про неї. Але батько нічого не сказав, не захотів. Почепив на нікельовану вішалку, що стояла біля дверей, свого артилерійського кашкета й сів до столу.

— Може, скинеш ватник?

— Нічого, пара кісток не ломить. Застудився в поїзді: то одне вікно відчинять, то друге. Бережуся!

— А чому не поїхав машиною? Для того ж і посилав по тебе.

— Чого ж по мене посилати? Сам би до нас приїхав, ласкаво просимо. Не ті вже мої роки, щоб звечора прислав, а вранці їхати.

— Я приїхав би, та лікарі не пустили б.

— Тебе — лікарі, а мене — Панька, — сказав батько; злукавив, назвавши так поза очі свою Пелагею Степанівну. Заперечуючи сказане, він хотів цим зменшеним ім’ям натякнути, що не так уже й боїться її. — Поки збирались, поки те й се, та ще й водій твій у неї перед очима якраз коло хати в грязюці юзом пішов, трохи не перекинувся. От вона й побоялася за мене. Умовила на поїзд. Та ще… — Батько хотів пояснити щось іще, чому він не поїхав зразу, але не доказав, роздумав. — А за перепустку — спасибі: Москви давно не бачили, ще з тридцятого року, — сказав він про себе в множині. — А хіба не можна було перепустку на двох виправити?

— Не подумав про це, — відповів Серпілін.

Насправді ж думав, але не захотів, щоб батько приїздив до нього разом з мачухою.

— Значить, вирішив про мене, що й сам, без старої, доїду, здоров’я дозволить, — зауважив батько з відтінком самовдоволення. — Панька мені каже, що всихати почав, а так я ще дужий. А вона стара стала, вже не та, що була, слабує, — сказав таким тоном, що й не зрозумієш: чи жаліє її, чи радіє, що, незважаючи на її молодший вік, першою хворіти стала вона, а не він.

Серпілін дивився на батька і думав, що той усе-таки змінився менше, ніж можна було чекати за ці вісім років, а з них же три роки війни. Обличчя в батька було ще міцне й здорове, з ліловим старечим рум’янцем на туго натягнутих вилицях; тільки круг очей усе в зморшках, але очі ті ж — маленькі, голубенькі, гостренькі, — так і не злиняли.

І голос у батька був той самий, знайомий — тоненький тенорок, без старечої тріщинки.

— Ще й досі співаєш? — спитав Серпілін, пригадавши, як іще замолоду і в немолоді вже роки батько, як тільки вип’є, співав своїм парубоцьким, відчайдушним тонким тенором найрізноманітніших пісень — і старих сільських, і духовних, і задьористих солдатських, знаходячи особливе вдоволення в тому, щоб несподівано, до сторопіння, переходити від одної до другої.

— Тепер тільки й співати, — сказав батько.

Серпілін, сердячись на себе, подумав: «Справді, знайшов про що питати!» Але батько, виявляється, мав на увазі інше.

— Тепер не лише спирт, а й денатурат у аптеці під печаткою. На цілий день прийому хворих — отакеньку пляшечку дають!

Він показав двома пальцями, яка та пляшечка.